Олег Андрос. Тут побували люди

Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on VKShare on Google+0Share on LinkedIn0Pin on Pinterest0Digg thisShare on Reddit0Buffer this pageEmail this to someone

Спілка вільних журналістів «Природа над усе» представляє збірку оповідань Олега Андроса, координатора та співзасновника СВЖ.

Жанр — фентезі, сатира, соціальна проза. Книга видана у 2009 р. київським видавництвом «Lat&K». На нашому сайті вона доступна для скачування безкоштовно. Ви можете підтримати автора, купивши книгу у нього. Для цього треба написати на адресу greenteremky at gmail.com.

© Андрос О.Є., 2009, 2014

© Путова Г.В., ілюстрації, 2009, 2014

Скачати книгу в форматі .odt.

Зміст

Тут побували люди (повість)

Оповідь однієї ворони (оповідання)

Людина і вогонь (оповідання)

Передай йому звістку… (оповідання)

Земля пустельна (оповідання)

Помста (оповідання)

Епоха гуманізму (оповідання)

Учора він протестував… (оповідання)

Дивне лісове створіння (оповідання)

The Матриця. Українська народна казка (оповідання)

Один день у вересні (оповідання)

 

Подяки

 

Я висловлюю подяку усім тим, хто був поруч зі мною, коли я писав ці оповідання, тим, хто коментував їх та давав поради.

Дякую Марині Ситник, головному редактору порталу «Молода література» у 2005 році, за першу он-лайн публікацію моїх творів, головному редактору «Екологічної газети» зразка 2006 року Василю Нібаку й редколегії журналу «Український фантастичний оглядач» за те, що в цих виданнях деякі мої оповідання вперше дістали «паперове» втілення. 

Особливої подяки заслуговують три людини, які доклали найбільше зусиль до редагування моїх творів. Це Анжеліка Комарова, співавтор моєї першої опублікованої книги «Територія Духу», Ганна Путова, автор ілюстрацій і обізнаний з мистецтвом редактор, та Мирослава Кругляк, якій я дякую, попри цілковиту розбіжність у поглядах, за постійне підтримання інтелектуальної напруги у філософських дискусіях. 🙂

Варто подякувати і стінам Червоного корпусу та тим самовідданим людям, як підтримували в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка маленький літературний гурток. У цих стінах мої оповідання для великої аудиторії прозвучали вперше.

 

Тут побували люди

 

— Доброго дня, благословенний краю Terra Humana, — шанобливо промовив старий сивий ельф, виходячи з лісу на галявину за Людським мостом. Попереду простягалася ще довга дорога. Дорога до Святині паладинів, до Місця, звідки виникає Сила. До місця, звідки йдуть джерела всіх життєвих доріг ельфів.

До Еверлагу.

Але до нього ще треба було дійти.

Що було під силу далеко не всім прочанам за всю довгу історію ельфів…

 

Зазвичай дорога до Еверлагу займала у прочан від шести місяців до року. Вони не знали прямих шляхів туди. Тільки обхідні, через землі численних наділених розумом рас, що жили у світі. І багато пасток на шляху ельфів уже були заздалегідь відомі. Щоб не потрапити до Тертру, варто було остерігатися Пілгрімадських скель, а щоб не побачити Вогненну Сканту, слід було не підпливати близько до Святої Усейди. Але прочани цього разу чітко дотримувалися всіх правил, і до Землі Людей вони дійшли цілком благополучно. Ніхто не заслаб, не впав у битві з чудовиськами, і подорожні змогли навіть примножити свої запаси їжі і води, коли надибали Джерело Кентавра. Кентавр своє джерело давно покинув, а невибагливі ельфи змогли насолодитися вишуканою їжею й покуштувати Плід Гердерліна. Кажуть, він приносить удачу. Що ж, можливо, іноді й варто повірити переказам ельфів… Особливо щодо їжі.

Але існували ще й невідомі небезпеки. Ось їх і варто було побоюватися всерйоз усім мандрівним ельфам.

 

Отже, ельфи вийшли один за одним на галявину, що пролягала поблизу дороги на Корфорс, головне місто Людей, і полегшено зітхнули. Усе було начебто спокійно. Сонце сяяло в передвечірньому вересневому небі, птахи виспівували десь у зелених шатрах лісів. Тиша та спокій панували на цій новій ділянці шляху.

Але щось непокоїло мудрого Наставника Вейра…

— Скажи мені, Гайрик, — пробасив він, крутячи соломинку з лівого кута рота в правий і назад. – Люди злі чи добрі? Яка вдача істот, що населяють землі, через які ми йдемо?

— Скоріше добрі, екселенц Чародій, — відповів улесливо Гайрик, не сміючи називати Провідника паладинів його справжнім ім’ям. Він був поки що лише уйріном, новачком у групі мандрівників, і не міг називати свого наставника за повним зразком…

— Говорять про них, що вони витончені в любові й не менш вправні в архітектурі. Що дівчата їх золотоволосі й прекрасні, а коні швидкі й невловимі… – вів далі Гайрик.

— Дівчата, кажеш? Невже вони здатні зрівнятися красою з ельфійками?

— Прекрасні їхні обличчя, екселенц, а волосся в’ється золотавим потоком, коли йдуть вони сільським полем… Звичайно, немає нічого прекраснішого за красу ельфійки, але люди… Люди одержали від Владарів світу не менш прекрасний дар. І ще одне оповідали мені, екселенц. Вони завжди дивляться тобі в очі. Вони не відвертають погляд свій, як це роблять велетні або кентаври. Вони дивляться прямо. І ви можете довірити їм всю правду — вони нікому не розкажуть те, що ви не хочете розповісти всім самі.

— Отже, так ти говориш, уйрін Гайрик? Так ти радиш нам іти навпростець через ці землі?

— Істинно так, екселенц Чародій! — відповів без зволікання юний ельф. — Звичайно, кожний обачний прочанин повинен іти приховано, не без обережності, але люди… Люди не заподіють нам нічого поганого. Я так сподіваюся.

— Зараз я схильний повірити тобі, брате по ціпку. Лаштуймося ж у дорогу, браття! Довгий наш шлях і звивистий… І чимало миль судилося нам сьогодні пройти.

 

Отож, ельфи неквапливо рушили в путь зеленими лісами, залитими сонцем стежинами та вкритими буйною травою пагорбами. Край був пречудовим, і весело співали в ньому птахи…

Тільки от самих людей не було видно.

Невже вони пішли з цих благодатних земель?

 

Так тривало більшу частину дня, поки нарешті зіркий Гайрик не помітив далеко попереду щось сіре, що скидалося на стовп диму, а потім і сам стовп — високий, підхоплений вітром, явно на місці якогось згарища…

— Що скажеш на це, паладине Гайрик? — запитав Наставник Вейр в учня, що чимчикував поруч із ним. – Чиї це ознаки?

— Це люди, екселенц, — відповів той. — Лише вони вміють пекти їжу, розпалювати вогонь та осушувати болота. Вони — володарі вогню. І це вони підпалили ліс…

— Як бачиш, вони не тільки їжу випікають на своєму вогні, — похмуро мовив Ізійрін, пробуючи підчепити носком край згорілого поля.

— А як співставляються твої слова про добро людей з тим, що ти бачиш? — заговорив Наставник Вейр.

— Поки ніяк… Але дайте мені час. Я побачу. І все поясню…

 

Коли вони підійшли до місця згарища, місцевість  суттєво змінилася. Запахло не тільки димом, а й покидьками, застійною водою, гнилим якимось духом… Усе тут було просочене ним, а ліс, що й досі палав, лише доповнював загальну картину руйнації. Десь тут було поселення тих самих Людей, тільки знову ж таки, господарів ніде не було видно… Вони начебто поховалися або вимерли. Або втекли.

Ельфи сторожко ступили на обгорілу землю, але вона не таїла пасток, і вони пішли нею, все ще сторожко роздивляючись навсібіч. Їхні гострі вуха ворушилися, прислухаючись до найменшого шурхоту навколо. Але нічого не шуміло в лісі або на згарищі. Всі живі істоти пішли звідси. А ті, що не пішли, сховалися…

— Адже це було їхнє місто, істину кажу? — заговорив Сен, що крокував позаду Гайрика. — Вони будують цілі поселення з дощок і колод. А колоди висікають із живих дерев. Істинно речу?

— Так, брате по ціпку, — мовив у відповідь Гайрик. — Саме так речуть про Людей. Але…

— Але що ж? Це місто не відповідає оповідям про дівчат з довгими золотавими косами та відкритим поглядом? — глумливо запитав Наставник Вейр. Зазвичай він мовчав, як йому й личило, але цього разу він не приховував свого настрою…

— Справді так, Наставник на шляху… Справді. Так вони не живуть.

— Але ж це людське місто! Людські помешкання!

— Але воно було… І його більше немає.

 

Коли вони вийшли з колишнього міста, то побачили могили. Хтось ретельно насипав горбки на всьому неосяжному полі перед ними, від краю й до краю, начебто прагнучи сховати під землею кожну жертву лиха, яке тут сталося. Хтось проклав доріжки між могилами, посипавши їх піском і обклавши кожну стежку камінчиками. Хтось поставив обабіч могил глечики з водою, щоб подорожнім не було на що скаржитися в цій обителі скорботи й смерті…

Тільки того, хто це все зробив, знову ж таки не було видно.

Ельфи вдячно прийняли воду й скуштували шматки похідного хліба, котрі ще лишалися в них. І неквапливо пішли далі звивистою стежиною, не відступаючи від неї ні на крок. Вони все ще яскраво й чітко пам’ятали ті місця, у яких їм доводилося побувати перед пришестям на землі Людей — місця небезпечні, повні невідомих таємниць і пасток…

— Дивно все-таки, — промовив Урік. — Такого не бувало в місцях людських поселень. І взагалі… Це суперечить самим законам природи.

— Усе змінюється, — промовив у відповідь Наставник. — Або ж твої уявлення були неправильними…

Уйрік промовчав. Він не мав права відповісти Наставникові, що радше неправильні його, Наставника, уявлення, ніж погляди на світ самого Уйріка.

Так вони крокували далі, витоптаною й погорілою травою. Мовчки та сторожко.

 

— Зараз би на оцю річку… — мрійливо проговорив Гіверон, ще один з молодих паладинів, коли вони вийшли до мосту. — Рибки половити…

Міст знаменував, як колись і у всіх інших землях, середину їхнього шляху землями Людей. Мудрі Владарі землі розумно облаштували землі всіх наділених розумом істот — розділили їх в давні часи рівно навпіл й на середині кожної ділянки звеліли поставити міст. І тільки Гарпії не послухалися розумного веління Владарів. За що й поплатилися…

Ельфи вийшли на міст у великому замисленні. Вже двічі їм траплялися напівзотлілі тіла людей, повішені за ноги або прибиті до дерев уздовж дороги. Ніхто ще настільки явно не показував свою ворожість до людей. Але хто міг таке зробити? Хто міг насмілитися підняти руку на розумну істоту, та ще й на її власних землях, можна сказати, у її помешканні?  Не могло такого бути.

Але це — було.

— Люди кують мечі й сіють пшеницю набагато краще за всіх смертних у світі, — розповідав дорогою Уйрік, щоб хоч якось розвіяти невеселі думки, які навіяло ельфам-паладинам все побачене. — Вони вміло володіють зброєю й уміло орудують плугом. Але щоб так…

— Я особисто вважаю, що люди несуть у собі зло, — висловив нарешті свою думку четвертий прочанин — Арс Таркас, мудрий брат з Поселення Стиглих Вишень. Ніхто не знав, з якої причини той вирушив у прощу, тому що був до того Арс Таркас відлюдькуватим, скупим на посмішку. Жив собі на відлюдді, на самому краю скелі біля села. Але от тобі й на — пішов, і пройшов успішно вже більшу частину шляху. Нечемно було б йому нагадувати, що він зараз зводить огуду на господарів тої землі, якою вони йдуть…

Хоча самі господарі чомусь все не з’являлися. Що було воістину дивно.

— Поясни, мудрий брате, — відгукнувся з «голови» вервечки ельфів Наставник Вейр.

— Ви ж бачили, що ми проминули. Отруєна земля, споганена покидьками, вбиті коні й повішені люди. Вони не шанують мертвих. Вони не знають, що є краса.

— Як же це, Арсе Таркасе? Адже брат Уйрік казав нам нещодавно, що їхні дівчата — взірець краси в усьому світі, і що любов їхня найпалкіша?

— Це не суперечить тому, що ми бачили, — палко відповів Арс. — Це означає лише, що любов їх гасне так само швидко, як і розпалюється, і що з б’ються вони не менш затято, ніж кохають. Вони не віддають належну шану красі. У тім місті вони побудували чимало гарних будинків, але де вони тепер?.. Усі зруйновані.

— Як же так, брате Арсе… Як же таке може бути?

Міркування паладина перервав вигук юного уйріна, що необачно йшов попереду усієї вервечки.

— Стійте! Там єдиноріг!

Ельфи як за командою вперлися ціпками в землю й загорнулися в плащі. Тепер їх вони стали майже непомітні на тлі зелені, і єдиноріг міг спокійно скубти свою траву й гордовито походжати галявиною-пасовиськом. Це була священна тварина, і ельфи ще жодного разу не зустрічали її на шляху. Тільки в тому святому місці, куди вони йшли, можна було побачити єдинорога.

Але тут єдинороги теж жили… Значить… Це місце теж могло претендувати на святість.

Але якби ж то так.

Стріла вилетіла із заростей ялівця та уп’ялася в бік гордовитої тварини. Єдиноріг протрубив коротко й кинувся геть від галявини, несучи стрілу в тілі. Друга стріла пролетіла повз нього, а потім на галявину вибіг мисливець — хлопчисько в дивному обладунку та з мечем на поясі, котрий улюлюкав і  кричав услід:

— Не біжи так прудко, потворо! Все одно я тебе порішу!

Ельфи остовпіли від таких блюзнірських слів, вимовлених не просто людиною, а хлопчиком, котрий мав би бути навчений усього, що стосувалося поводження зі святими речами. Але хлопчисько, судячи з усього, правил етикету не знав.

Він підійшов до ельфів і зірвав каптур з голови Гейсика, який перелякано ховався під накидкою.

— Ану покажися, зелена пико! Що ти там ховаєш?!

— Я паладин, сер! Не смійте торкатися мене! – з виглядом ображеної гідності промовив Гейсик, вже не намагаючись прикритися накидкою. Він дивився на юного варвара, не приховуючи переляку й обурення.

— Ану показуй! Невже золото? — заволав хлопчисько й почав нишпорити у кишенях маленького — маленького перед ним, одороблом, — ельфа, вивертаючи їх та висипаючи на траву усілякий, на його погляд, мотлох — священні ручки, кільця, наголінники… Він не визнавав жодних правил пристойності. Взагалі ніяких.

— Ти помиляєшся, юна людино… — почав був Наставник. Але хлопчисько грубо обірвав його:

— Мовчи, поганцю! У тебе немає золота! Як ти смієш бродити нашим лісом без данини?

Такого ельфи не могли стерпіти. Вони перезирнулися, промовили чарівне слово – і хлопчиська й сліду не стало. Він випарувався, й лиш обладунок залишився лежати на оплавленій землі.

— Так його, обідранця! Він не сміє настільки не поважати мандрівників-ельфів! — підсумував Наставник Вейр. – Рушаймо далі, браття. Нас очікує ще довгий шлях.

— А  чи вірно ми вчинили? Хіба можна вбивати розумну істоту? — несміливо запитав Гайрик.

— Усе, що робиться на славу Святилища Паладинів, вірно! — вимовив Наставник вагомо. І рушив далі. Ніхто не мав особливого бажання продовжувати цю суперечку…

 

Коли вони вийшли на нове згарище, на якому злякано кричало гайвороння, байдужим не лишився вже ніхто…

— Не ходіть туди! Благаю! Геть! — прокричав птах, що пролітав повз, воронячою мовою, і Наставник Вейр оцінив попередження.

Тут ніхто вже не закопував трупи. Тут відбулася жахлива січа, і важко було лишитися байдужим, йдучи центром цього місця, засіяного жахом, поораного не плугом, а закривавленим мечем… Але ельфи мужньо йшли, аж поки не перетнули це місце й не зітхнули полегшено, лишивши його позаду.

— Тут точно побували люди… — проговорив Сен, ще один літній ельф. — Вони несуть тільки зло й смерть.

— Смерть не завжди зло, брате Сен, — проговорив Наставник. — Але тут я схильний погодитися з тобою…

— Але люди… Про них говорять стільки хорошого, — несміливо завів своє Гайрик.

— Ні, брате Гайрик. Я тепер розумію, хто такі люди. Вони спалюють і паплюжать усе, що бачать перед собою… Це істоти, які не вміють любити.

— Ти не зовсім правий… — намагався виправдатися Гайрик.

— А ти кинь оком довкола. І вдихни цей сморід, — промовив Наставник. — І зрозумій: тут побували люди.

 

— Які ж люди злі й жорстокі… – мовив один із паладинів, перетинаючи черговий брід.

— Ні. Не зовсім так, — відповів Наставник. — Вони просто не дійшли згоди. Вони просто багато, занадто багато хочуть. І, врешті-решт, вони ще не вміють жити в повній злагоді з собою та з природою довкола.

— Вони її й не хочуть, цієї згоди… Вони жадають на цім світі тільки одного — набити своє черево. Я тепер розумію, навіщо їм золото. Вони за його допомогою їдять… Харчуватися без нього вони не можуть… Незабаром вони почнуть пожирати просто цей жовтий метал. Без жодного посередництва. Адже вони його так люблять…

— А ще вони люблять тримати таких, як ми, замкненими, — пролунав раптом звідкись згори голос, що говорив котячою. Ельфи ледь розрізняли в шумі листя слова спорідненої з їхньою мови, але зміст був зрозумілий.

— Хто ти, пухнастий брате? Звідки з’явився? — запитав Арс Таркас, що крокував цього разу попереду.

— Я — кіт. Живу в людей. Ловлю мишей, коли вони цього вимагають. Але люди мене люблять. Особливо господиня, — відповів тихий котячий голос із зеленого плетива гілок над головою.

— У тебе — кота! — є господарі?

— А як же! Люди не терплять, коли щось у їхньому краї лишається без хазяїна. Навіть якщо це ми, коти. Тому й призначено нам берегти їхній будинок від  пацюків і мишей — вони мають у нас потребу. Вони самі не здатні піймати й убити живу мишу.

— Але ж вони підлі вбивці! — заперечив Арс.

— Аж ніяк. Вони люблять, коли того хочуть, і вбивають тільки задля самооборони. Такі мої господарі, якщо говорити про тих, кого я знаю.

— Але ж ми бачили стільки слідів їхньої жорстокості!

— Придивіться-но краще… — ліниво відповів кіт. — А мені час іти далі… Як вони вважають — гуляти, як сам собі знаю…

І він граційно перестрибнув з гілки на гілку та гордовито розчинився в листі. За звичаєм котів, навіть не попрощавшись.

— От такі вони, коти на службі в людей… — розгублено проговорив Паладин Сен. – Ні додати, ні відняти.

 

І так вони йшли, перепливаючи ріки, перетинаючи гори й долини, поки не прийшли вони до воріт Корфорсу, Граду тисячолітнього. Ніхто не відповів на їхній ввічливий стукіт у браму, тому вони вирішили йти в обхід, крайкою грізного захисного валу… Провідником вибрали цього разу  Гайрика.

І коли біля наступного міста на них накинулася вся сила, вся лють останнього людського загону, вони вже не були здивовані нічим. Їм стало зрозуміло, що, пройшовши стільки миль до мети, вони вже не зможуть її сягнути.

Люди виявилися найскладнішою перешкодою на шляху бувалих у бувальцях паладинів…

 

Трапилося так, що невелика вервечка дивних подорожан з пухнастими вухами, що стирчать з-під сірих каптурів, вийшла в один прекрасний вересневий день — після багатьох миль витоптаної, але так само безлюдної лісової дороги — до величезного за їхніми мірками людському міста. Міста з могутніми стінами й вежами по периметру, що перепиняють шлях усередину мандрівникам і, як виявилося, — шлях назовні його мешканцям…

Місто було зачумлене і залишене напризволяще. Люди ще не вміли лікувати всі хвороби на світі. Паладини вирішили йти в обхід. Вони нюхом чули недобре, відчували, що тут побувала та зараза, від якої живі істоти ще не знали зцілення… Тому що білі ганчірки на вежах так просто не висять. Знаки того, що місто здалося не ворогові, а уявній Божій карі — це варте було того, щоб побоюватися цієї місцини…

Паладини стали табором за милю від міста, зиркаючи з побоюванням на вежі й могутні стіни, що таїли за собою невідому небезпеку… Лягаючи спати та загортаючись у плащі, всі згадали, попри побоювання, вислів мудрого ельфа стародавніх часів про те, що не треба боятися смерті — вона рано чи пізно спіткає всіх…

Але люди в місті за цими похмурими вежами усе ще жили. Жили й жадали того ж, чого й усі інші люди…

З настанням ночі таємничі мешканці граду вийшли непомітно з міських воріт, нечутно розсунувши їхні стулки, перегукуючись, як сови, і узяли в полон поснулий, не озброєний нічим, окрім магічних слів, і захоплений зненацька ельфійський загін.

Варвари, що захопили подорожан у полон, свою справу знали. Зв’язуючи ельфів і затикаючи їм роти кляпами, вони ретельно стежили, щоб бранці не промовили жодного зайвого слова. Лише Сен намагався прошепотіти заклинання, але дістав врешті лише удар мечем по шиї. Від чого й помер на місці. Більше ніхто з паладинів не намагався боротися із силою мечів силою магічного слова…

До того ж ворогів навколо стало занадто багато. На всіх вимовити по чарівному слову просто не встигли б…

А уйрін Гайрик, що випадково виявився єдиним ельфом без кляпу в роті, просто поки що не знав магічних слів…

Князь Галісійський, Наречений Богом владар місцевих земель, виявився чоловіком із проникливим і всезнаючим поглядом. Він височів над усіма ельфами, закутий у панцир від голови до ніг, і витягав паладинів одного по одному із загальної купи, у яку їх звалили, щоб у кожного випитати, що той знає про ельфійське золото. Він катував Наставника Вейра, прив’язавши його до дерева, і хотів від нього лише одного — щоб той сказав, де ховається славнозвісне ельфійське золото. Але Наставник Вейр цього не знав… Золотом він, на відміну від людей, ніколи не цікавився.

Через своє незнання він і помер, коли Князь застосував для катувань пекуче полум’я.

Перед смертю Вейр згадав тільки слова юного учня:

«Вони всі, ці люди, дивляться тобі в очі… Завжди… Вони не відвертають свій погляд, як велетні…»

Авжеж, дійсно… Не відвертають.

Особливо коли більш за все на світі жадають золота і багатства.

 

Люди відпустили на волю лише одного ельфа, наймолодшого в загоні учня. І те – бо перепилися з радощів, довідавшись від паладина Сикха легенду про те, що золото заховане в лабетах Великого Дракона Оглі (дракон жив неподалік, у неприступній печері, що до того ж охоронялася чарами, які наклали Великі, але люди, що схопили паладинів, про це ще не знали…), і вже не тямили, що зайві свідки полону паладинів їм не потрібні…

І після того ельф, що вижив, йшов лісом, чекаючи зустрічі з новим людським загоном… Або зустрічі із прикордонним стовпом. Відчуваючи, як він усе більше слабшає від рани, отриманої від гострого людського меча, він думав лише про одне:

«У людях є добро. Не може такого бути… Адже вони так уміють любити… Адже про це мені казали всі й усюди…»

Князь Галісійський, владар тутешніх земель, точно не вмів любити. Він точно не знав, що таке милість і милосердя до ворогів…

Гайрик упав на порозі Лев’ячого краю, не дійшовши заледве декількох кроків до кінця людського краю Terra Humana. Він уже бачив прикордонні стовпи, розставлені мудрими Владарями біля самого краю земель тоді, коли створювався сам Всесвіт…

Але саме тоді Гайрик і поснув. Тихим і глибоким сном, властивим тільки ельфам.

Ельфові снилося, як він іде тихим, світлим вересневим лісом. Як підходить до хатинки, як відчиняє двері й бачить Її… Свою кохану. Ту саму, котру залишив за дев’ятьма горами у очікуванні того, що він повернеться. Повернеться із тривожної і багатомісячної подорожі…

 

Юна Гарсоль вийшла на галявину одного чудового вересневого дня саме  тоді, коли на ній лежала, розкинувши руки, пухнаста, одягнене в зелені шати істота з дивними гострими вухами й кумедною мармизкою. Вона було зовсім маленька, ця істота, і кров текла в неї з прорізаної кимось на боці рани…

— Хто ти, чудасія? Чи ти часом не ельф? — запитала дівчина в Гайрика, присівши біля нього й взявши в долоні маленьку пухнасту руку. — Хто це тебе так?..

Ельф не відповідав. Він дивився крізь напівприкриті повіки на золотоволосу дівчину, доньку людського народу. Він намагався перебороти біль…

Вона дивилася просто йому в очі, нічого не приховуючи. Вона була сповнена щирого співчуття.

— Я віднесу тебе в будинок… Вилікую… — шепотіла вона. Намагалася втішити. — Та ти зовсім кров’ю стікаєш…

Але золотоволоса людська донька не боялася крові. І вона не вагаючись відірвала рукав, розділила тканину на широкі смуги й перев’язала, як могла, рану на боці ельфа. Той тихенько стогнав.

— Тепер тобі стане трошки легше…

— Дійди за мене до Святилища Ельфів, — шепотів їй Гайрик через силу. Дівчина розуміла його. Але лише відсторонено кивала — вона нічого не знала про це місце. — Дійди… Я покажу як… Адже хтось має дійти…

— Гаразд, пухнастий брате, — відповіла Гарсоль, щоб потішити його. — Я дійду.

І підняла легенького, як пушинку, ельфа, і понесла його вглиб лісу, до свого людського будинку на відлюдді…

«Вони дійсно вміють любити, незважаючи ні на що, — думав ельф, уже не маючи сил щось сказати. Він відчував, як останні краплини життя витікають із нього навіть у благодатному потоці любові й тепла, що йшов від цього золотоволосого дива… — Вони люблять і воюють із однаковим запалом… І часом вони прощають супротивникам… Так само, як ми прощаємо їм…»

Дівчина все несла на руках Гайрика, усе далі й далі, до будинку в глухому лісі, до батьків, які вилікували б його й нагодували… Біль був ледь відчутний – він став минати, тільки-но людська донька взяла ельфа на руки… Але сили усе більше полишали його.

«Віднеси мене до краю… Дай мені побачити край Terra Humana…» — все шепотів і шепотів, не маючи сил сказати це на повний голос, Гайрик. Але Гарсоль його думок не чула. Вона цього поки що не вміла.

 

Останньою виразною думкою ельфа було:

«Все ж таки люди вміють любити…».

 

Оповідь однієї ворони

 

Дозвольте відрекомендуватися. Я — ворона. Це та маленька істота, яка одягнена в чорне пір’я й живе посередині великого міста. Іноді я каркаю невлад. Але вже простіть мені це — після ста п’ятдесятьох років життя ви б багато чого робили невлад.

Придивіться до мене. Адже я симпатична птаха. Я дивлюся на світ мудрими очами, і цієї мудрості ніхто не здатен мене позбавити. Я вмію ухилятися від коліс машин. Я вмію знаходити черв’яків та іншу поживу там, де жоден інший птах не зміг би знайти (окрім мене й моїх родичів, тільки голуби вміють це робити).

Я одягнена в пухнате пір’я, але іноді й мені буває холодно. І тоді я шукаю, де б погрітися. І не прошу зігріти мене — адже люди не розуміють мови ворон. Для них ми — у найкращому разі «каркуши».

А ми не тільки каркати вміємо. Нам немає справи до того, що люди говорять  — але ж вони можуть і про нас говорити.

Їх так багато пройшло перед моїми очами за 150 років воронячого життя. Цих людей уже не побачити на курних вулицях — а я живу тут далі. Я не така вже й проста, птаха, одягнена у чорне пір’я.

Але навіть мені тут уже буває ні з ким поговорити.

 

Людина і вогонь

Історія, стара, як світ…

 

Людина йшла суворим зимовим ландшафтом.

Людина несла вогонь в долонях, несла обережно, боячись пролити найменшу його краплинку… Тому що вогонь, який дивовижним чином виник у її руках, так само чудесно зігрівав її, рятував від стужі…

Навколо ревів та стогнав лютий зимовий вітер, сніг заважав йти подорожньому, що йшов босоніж, але він ішов… Тому що його зігрівав вогонь у руках.

Він освітлював слабеньким відблиском щасливе обличчя подорожнього… Щасливе від того, що йому було так тепло посеред морозної днини. Вогонь приносив мандрівнику радість.

Але вогонь разом з тим і обпікав. Він розтікався пальцями мандрівника, він ронив краплини себе у мерзлу землю – і розтоплював сніг. І починала горіти трава під ногами подорожнього, трава, що залишилась з теплих літніх днів, трава, що пробивалася крізь сніг, що танув на очах… Полум’я це обпікало п’яти подорожнього, коли він ступав по траві,  але він не звертав уваги на це – адже головним для нього став вогонь у долонях, тепло, яке він давав…

І мандрівник ронив сльози від ненастанного болю в руках… І він усе йшов, ступав крок за кроком цією застиглою у нерухомому від морозу повітрі місцевістю. Він вважав, що йде до мети. До заповітної  мети… І обов’язково до неї дійде.

А коли вогонь почав стікати крізь пальці людини все сильнішим потоком, залишаючи їй все менше тепла, подорожній зупинився. Він кликав вогонь назад, він стулював пальці все тугіше – але вогонь не бажав залишатися зі своїм короткочасним власником.

І лише тоді подорожній відчув, як відступає біль від вогню, що горів у  його руках. Залишаючи лише біль від опіків… І як холодно довкруж. І що навкруги нікого немає.

І тоді він знавісніло, з усіх сил почав кликати вогонь. Подорожній побажав, аби він прийшов, зігрів його промерзлі долоні… Він підставляв руки, складаючи їх чашею, і звав, і все звав… А вітер продував його наскрізь, і зникали останні острівці вогню, породжені іскрами священного полум’я.

І коли вогонь, через довгий час, все-таки прийшов, мандрівник знову продовжив свій безмовний шлях.

Шлях ненастанного болю й ненастанної радості…

 

Наприкінці шляху…

 

І от, подолавши усі снігові бурі й заноси, чоловік завершив свій шлях коло тієї самої заповітної мети, вважаючи, що шлях цей нарешті пройдений… Пройдений до кінця. Вважаючи, що він прожив свій вік не марно в пошуках мети, тому що він прийшов все-таки до неї.

Вогонь у його руках давно згас, перетворившись дивним чином на вуглинки (звідки?.. Адже нічому було живити полум’я…), припинивши бути вогнем і перетворившись на тьмяну згадку про минулу велич. Велич маленького озерця невичерпного полум’я, котре так зігрівало тіло й душу заціпенілого подорожнього…

Тепер більше нічому було зігрівати. Вогонь вивітрився у захмарні висоти, полинув разом з вітром далекими манівцями, а замість того людині залишилися лише ледве тліючі вуглинки в руках…

Можливо, він мало любив той вогонь? Мало бажав йому горіти вічно й не так кликав його, коли той пішов?

Хтозна… Сам за себе говорив лише той факт, що тепер вогонь перестав горіти…

Тепер чоловіка ненастанно мучили минулі рани, опіки від вогню… Вітри так само злісно терзали його, вітер, що дув попід землею, обпалював ноги всюдисущим холодом. Це були вічні явища природи – вітри, і диво було спроможне вести з ними боротьбу лише короткий час. А той вогонь якраз і був дивом.

Тільки от ніхто й ніколи не підраховував і не вів статистики, як часто у світі з’являється диво. Воно ж така непередбачлива штука.

Кажуть, завдяки саме таким дивам і виживають люди. Кажуть, що ось таке диво допомагає жити самому роду людському. І ще кажуть, що це лише воно здатне довести стражденних представників роду людського до їх такої омріяної мети…

Тільки буває так, що диво не трапляється. Адже вони, дива, чекають і приходять до нас самі. За власною волею. І не питають нас, людей, коли їм прийти.

Так сталося і цього разу. Мандрівника покинув його животворний вогонь – і він більше ніяк не міг його знайти. А розпалювати багать він не вмів. Та й нічим було палити штучний, рукотворний вогонь посеред безмовної білої пустелі.

Тепер тільки й залишалося подорожньому, що радіти своєму щойно набутому щастю. Щастю того, що він нарешті дійшов до своєї заповітної мети…

Знайшовши Її, він зронив згаслі вуглинки в мерзлу землю, і вони загубилися десь у снігу. І Вона сяяла, як саме літо, як радість життєва, як мета і суть самого людського існування… Вона була Нею, Метою. І тепер він міг обіймати Її, цю Мету, пестити й дивитися, як переливається Вона сріблясто-жовтими відблисками у неяскравому світлі зимового сонця, що вже зійшло…

Тільки от чомусь Мета не зігрівала. І не несла більше жодної радості.

Напевно, він занадто довго Її бажав…

І занадто рано перестав помічати вогонь у руках своїх.

Той самий, котрий саме й був для подорожнього тим – найголовнішим.

Той самий, котрий так щиро хотів зігріти його душу…

 

Завершення шляху…

 

І здавалося йому тепер, коли здобуток був надійно затиснутий в його пальцях, що не один він йшов ось так до омріяної мети сніговою пустелею…. Завдяки цій речі він став бачити набагато більше, ніж бачив раніше.

Сотні вогників переміщувались по пустелі, висвітлюючи нечітко контури заледенілої пустки. Ось що бачив тепер своїм внутрішнім зором подорожній, вдивляючись справжніми своїми очима в туманний серпанок на краю горизонту…

Ввижалися йому сотні очей так само нещасних мандрівників, що вдивлялися в далечінь у розпачливому пориві дійти до мети,  сотні долонь, складених у формі чаші, сотні ротів, що молять про прихід спасенного вогню…

І кожен пристрасно бажав дійти, і багато з них заточувалося на своєму шляху, губили свій чудесний вогонь й падали без сил… Залишаючись назавжди посеред пустелі, прихованої за сніжною імлою.

Але решта все одно йшла в божевільній спробі дістатись щастя… І всі бажали ЙОГО, подорожнього, щастя… ЙОГО здобуток.

І всі вони йшли СЮДИ.

Про це він тепер міг дізнатися. Але був неспроможний щось із цим зробити.

І тоді подорожній сховав свій статок в кишеню. Розірвану кишеню у ветхій своїй куртці. І пішов звідти геть за очі…

Йому не потрібен був більше вогонь. Він знайшов те, чого понад усе бажав у житті своєму.

Він пішов у степ, у забуту всіма снігову пустку…

А позаду нього лишилося видіння багатьох сотень людських очей, що шукали та безумно прагнули дійти до цілі…

 

Десь посеред пустелі вогник бажав знайти нового власника… Щоб коли-небудь розгорітися і зігріти когось знову.

Тільки от не всі хотіли його помічати…

 

Передай йому звістку…

 

Вона з’явилася в одвірку у світлі сонця, що било з вікон, коли я йшов коридором та от-от відкрив двері аудиторії, щоб зайти й сховатися від неї назавжди. Вона підійшла до мене і звернулася своїм тихим та ніжним голосом – й лише тоді я відчув ту майже невловиму відмінність її вигляду від по-справжньому живої людини…

У живих людей нема такого болю в очах… Або він дуже рідко просто б’є мені в очі, такий біль.

Вона звернулася до мене, пильно вглядаючись у моє розгублене обличчя:

«Ви знаєте N? Чи не могли б ви передати йому хоча б записку?»

«Ні, не знаю».

Вона не відповідала.

Вона дивилася на мене сумними та розуміючими очима, і я гостро відчував, що ось ця людина, оця дівчина втрачає свій шанс… Шанс передати хоча б звісточку коханій людині. І щось іще, куди більш глибоке та потойбічне, ховалося за цим безмовним поглядом, котрий промовляв до мене набагато більше, ніж сказали б слова…

І я вибачився… Сказав, що не можу нічим допомогти. Відкрив двері та зачинив їх за собою.

Відрізавши ще одну плинну душу від омріяного нею світу, такого низького й прекрасного разом з тим…

 

А коли я виходив незабаром з аудиторії, то лиш сонце світило в пустій кімнаті напроти, висвітлювало кожну деталь там, де зникла та сама дівчина з поглядом, що задавав питання та відгонив смертю…

Воно так яскраво світило, це полудневе сонце…

А я все йшов та йшов геть звідтіля, несучи в собі виразний спогад про ту кімнату і те видіння, що наздогнало мене в такий прекрасний сонячний день.

Я знову зіткнувся з дивом.

І воно черговий раз ставило мені більше загадок, ніж відповідей…

 

Напевно, вона лишилася сама десь там, за тими дверима.

Напевно, вона розвернулася й пішла геть.

Тільки там, куди вона пішла, насправді ніякого виходу не було…

Тому що вона йшла в бік сяючого яскравим денним світлом вікна.

 

Тому що душам людським ніколи не був потрібен справжній – людський – вихід.

Вони завжди знаходили його самі. У вікнах і одвірках.

.

 

Земля пустельна

 

Тут немає людей. Люди там, у містах. В інших місцях планети, залишених без уваги «людства», лише пісок пересипає вітер.  Лише сонце гріє із пронизливо-синього неба. І немає тут ні душі. І не буде ніколи. Всі люди тиснуться один до одного там, у населених центрах. Їм немає справи до пустелі. Вони думають, що місця ці — не на Землі, а якщо й на Землі, то жити в них — без телебачення й condіtіon — важко для недосвідчених європейців. Так і крутиться Земля вже багато років — із гігантськими людськими «мурашниками» в одних місцях та незаселеними просторами в інших… І час усе котить свої хвилі — миті. І вітер усе несе туди, у пустелю, спогади про квітучі й багатолюдні міста. І не можна сказати, що пустеля аж дуже заздрить їм. Вона лежить під теплим сонцем дня й чорним небом ночі, неосяжна й застигло-спекотна в різний час доби, і не зауважує людей — комашок на її величезному горбі. Вони не сунуться в справжню Пустелю, їм вистачає тієї нафти, яку вони можуть добути в пісках підкорених. Там люди почувають себе як удома.

Але варто ступити їм на розпечений пісок Великої пустелі — і розгорнеться перед ними сама недовірлива природа, бездонна, безмежна, неосяжна й непізнавана, величезна країна піску із золотавим блиском. Піску, відбиття від якого променів сонця будуть бачити не одні людські очі, і не одні очі людини — ще сотні тисяч таких холодних і таких спекотних земних років…

 

Помста

 

«І я завжди буду дивитися на тебе з того боку скла, дивитися з легким докором, не даючи відвести погляд, не даючи зібратися з думками… Притягаючи усю твою душу до шиби, за якою нема нічого, окрім безплотного духу…

І тоді ти будеш плакати в нестямі від того, що не можеш відвести свій погляд від цього погляду, утілення докору…

За склом не буде нічого, окрім мого духу… А я буду жити вічно».

 

Вона їхала тоді в переповненому тролейбусі, і погляд її ковзав по вулицях, що проносилися за склом, по людях, котрі нічого для неї не значили, по віконцю у дверях напроти. У ньому відображалися лише пасажири довкола. І раптом вона зрозуміла, що це значить.

Вона не бачила відображення свого обличчя. Із запорошеного віконного скла проявилося Його обличчя – і вона почала тремтіти від панічного страху.

Їй пригадувалися колишні, нібито сказані сотні років тому слова… Вихоплені з одного діалогу, що стався, за мірками суспільства довкола, зовсім і зовсім недавно… І слова ці чітко пригадалися знову.

«Я буду дивитися на тебе з ледь відчутним докором, а за склом не буде нічого. Окрім мого безтілесного духу…»

Вона скрикнула, забилася в істериці, а голос та погляд з нікуди все не відпускав її… Хоча цей голос, мабуть, був лише витвором її фантазії.

«Ти зрадила мене на одну ніч, і тепер ти будеш платити мені усе життя. Ти відчуєш мою помсту…»

Люди стали оглядатися на неї, а вона все тремтіла дрібно, намагалася злізти з сидіння, все ще вдивляючись в Очі Жаху…

І знову – промовлені колись слова, промовлені необережно, спливали в її пам’яті, не давали мислити, глушили будь-який голос розуму… Вони стали вбивчими для когось, ці слова.

«Ні, ти не зможеш на мене ніяк вплинути. Занадто ти огидний для мене».

Вона закричала на весь тролейбус, лякаючи людей; заплакала дитина, що їхали поруч разом з матір’ю.

Ці слова… Вони не дають їй жити.

«А що як раптом я помру? Що тоді?»

«Ти не зможеш звести рахунки з життям».

Люди вимагали заспокоїти нещасну, що з жахом дивилася все на те ж обличчя в склі напроти. Він м’яко усміхався. З доброзичливим співчуттям. А потім раптом обличчя його викривилося від гніву.

«Ти помреш, а я не помру ніколи. Я буду вічно в твоїх очах. До і після смерті».

І яскраво, як ніколи в житті, вона бачила в ту мить себе – саме ту жінку, котра одного чудового дня зрадила довірливого хлопця…

Вона практично бачила… Знала… Що от-от – і підніметься її рука, і розіб’є скло зі страшним образом… І скло розсиплеться на скалки, і пальці вкриються багрянцем її власної крові.

 

На підлозі тролейбуса лежала жінка. Вона була майже непритомна.

Вона дивилася на німих від жаху людей довкола, гладила свою скалічену руку і, обережно тримаючи її нарівні, примовляла:

«Я вічно буду тебе пам’ятати… Мій милий… Але я тебе ніколи…»

Кров стікала її пальцями, скло з дзенькотом сипалося сходами, а вона ніяк не могла промовити до кінця своє останнє слово.

А коли вона його сказала, було вже надто пізно.

«…Не прощу!!!»

 

Образ цей набув у її свідомості яскравості, і кольору, і форми, непорівнянних з реальністю.

…Але вона цього не зробила.

Вона не змогла відірвати погляд від Його погляду. Їй не стало сили волі здійняти руку й вибити скло з відображенням – вона вже досягла того стану, коли сили її полишили…

Й німий діалог продовжувався.

Він нічого не говорив. Він лише змінював вирази очей, і їй ставало зрозумілим, що він хотів сказати. Кожен новий вираз викликав у ній жах, нову хвилю жаху, і за декілька секунд вона вже не контролювала себе. Вона вчепилася в сидіння у відчайдушній спробі встати, але погляд Його наказував: «Сиди!» І мука продовжувалася…

Хоча для людини з чистою совістю це аж ніяк не було б мукою. Але чи часто бачать привидів такі люди?

 

Її, ридаючу ридьма, з перекошеним обличчям, вивели з тролейбуса за три хвилини. Просто зупинка тролейбуса чергова сталася.

Вона змогла встати з місця лише тому, що обличчя Його раптом щезло. Полишивши по собі невеселі спомини.

«Ти зрадила мене! Так ось тобі моя помста.

Пам’ятай мене вічно».

І образ того хлопця, що обрав собі смерть перед життям, не відпускав її. Він то з’являвся у склі вікон, то сплітався з краплинок дощу, то поглядав на неї відображеним світлом з калюжі, що лишилася після дощу… Ніщо не було у змозі притлумити цей образ. Він насправді жив поза нею. Це був справдешній привид.

І докір ніколи не сходив з його обличчя. Доводячи її до божевілля. Примушуючи її страждати ночами, коли муки совісті починалися ще більше. «Я вбила його своїми словами. Я зрадила йому. Хто ж я після цього?!!»

Відповіді не було. Було лише його обличчя в пітьмі, що дивилося з докором їй і всьому світові.

Світ відповідав померлому взаємністю. Вони вже давно винесли один одному взаємний вирок.

Того, хто єдиною відповіддю вважав помсту, світовий устрій міг приректи лише на вічний неспокій…

 

Колеги на роботі не пізнавали жінку на роботі. Це була тінь її колишньої.

Ніщо не могло відвернути цього погляду, цієї совісті, котра мучила її, і ніхто не міг дати гарантії, що її страждання можна буде колись послабити. Ніхто. Тому що довіритися вона нікому не могла.

Вона вже довірялася якось в усьому одній людині.

А людина не змогла її простити.

Навіть у такому, безтілесному вигляді.

Навіть будучи мертвою.

 

Ріка неспішно текла між своїх берегів. Тихо й неквапливо. Жінка прийшла на її берег, щоби хоч якось заспокоїти вимучену страхом та власною совістю душу…

І коли привид звично з’явився посеред річкових хвиль, вона цьому не здивувалася.

Тільки от він посміхався.

Вона перелякано та здивовано глянула на хвилі. Придивилася.

Не було сумнівів. Він усміхався.

І нібито хотів щось сказати.

Радість осявала його примарне обличчя. Не докір. Не мука, Радість… Звичайна радість…

І коли вона несміливо спробувала посміхнутися у відповідь, привид простягнув їй руку…

Він нібито хотів щось сказати – але бар’єр води все ще розділяв їх.

Вона тягнулася до води, дивилася на усміхнене обличчя колись коханого хлопця – і шепотіла: «Прости мене… Прости!..».

Вона хотіла додати лише – «Я не хотіла…».

Але було пізно.

Хвилі поглинули образ коханого. Приховали й більше не показували.

Чайки кричали високо над нею, пролітаючи в яскраво-синьому небі, а вона стояла і нібито чогось очікувала.

Прощення, напевно?

Ніхто нічого їй сказати про це не міг.

На душі в неї чомусь ставало легше.

Тихо щось наспівуючи, вона повернулася і зачимчикувала по набережній.

Напевно, шукати якогось іще обранця життя.

Який-небудь інший об’єкт для прекрасної, як усі найпрекрасніші дівчата й хлопці на світі, любові…

Любові, якій не будуть більше заважати жодні муки совісті.

 

Епоха гуманізму

 

Я відчуваю, що війна буде йти вічно. І я підозрюю, що це відчуття знайоме багатьом. Усього світу начебто й не існує. Не існує Інтернету, «Макдональдсів» та мирного життя взагалі. Є тільки щоденна гротескна картина: пустельні вулиці, де раз у раз лунають вибухи, родини по двадцятеро людей, що поневіряються непридатними для житла приміщеннями. Пожежні, котрі працюють вже не за гроші, а просто з почуття необхідності — і поки лишається чим гасити пожежі…

І посеред цього міста ти — оброслою бородою європеєць, якому потрібно щоранку  манівцями  вибиратися до водного стовпчика, ховаючись від куль. Тому що в цьому селі постіндустріальної епохи немає й не буде жодного водогону…

Тому що війна не припиниться.

Бо «економіка в колапсі», як гордо сповіщають новини з Заходу. (Згідно розповідей щасливих власників електрогенераторів). Тому що світ не знає, що тут відбувається. Світу ззовні не існує. Є тільки одне велике поселення, блоковане ворогом. Наше благословенне місце проживання. І голодні та знавіснілі люди у блокаді, частина з яких майструє днями й ночами вибухові пристрої — на загибель окупантам.

Тихо на цих вулицях. Лише пацюк час від часу пробіжить. Або пройде людина, що тиснеться до стін та до очей закутана в тюрбан (місцеві цю штуку по-іншому називають).

А вночі тут галасливо. Уночі смерть прилітає в це місто, щоб солдати у формі піщаного кольору приготували для неї поживу. Вони раді старатися. Солдатська чернь вдирається до помешкань, гвалтує жінок, а чоловіків розстрілює.

От і мене ледве не розстріляли. Не помітили, наволочі. Напевно, мені пощастило. А от доньки господаря були не так надійно сховані від очей …

Я часто дивлюся на «мертвий» мобільний, котрий ніде зарядити, на стару, висушену на спеці журналістську ксиву. На нікому не потрібний антураж цивілізації.

Я знав колись, де шукати на мапі мою країну. Я іноді креслив цю мапу подумки, сидячи в курній своїй кімнаті перед заходом сонця, коли містом оволодівала тиша в передчутті нової різанини. І мріяв про політ туди…

Що ж, тепер я забув навіть ту мапу.

 

Я не пам’ятаю, наприклад, що таке тополя. Власне, знаю, що є таке дерево, але як воно виглядає — вибило з пам’яті. Я не знаю вже елементарних речей. Я став забувати рідну мову після нескінченних вітань і побажань миру на їхньому діалекті (мир – таки основне побажання нашої епохи людинолюбства…). Місцеві навчилися від мене вимовляти пари слов’янських слів, але перекручують їх до невпізнанності. Я намагався їх навчити — але ці прибічники ісламу віддають перевагу своїй абракадабрі, аніж будь-яким рідним для мене словам.

Я допомагаю тягати поранених з вулиць. Пару разів тягнув й убитих. Спочатку це моторошно. Потім настає просто отупіння й страх перед новими бомбардуваннями. Нехай собі волають поранені —  я нічим не можу їм допомогти.

Я чітко відчуваю через стінку присутність лазарету, котрий спорудили наспіх. У нас один лікар на всю вулицю — він і допомагає, чим може. Бідолаха. Йому б варто на пенсію за мірками моєї країни, він же лікує жертв Нового світового порядку.

А він і справді світовий порядок. Я не знаю, що відбувається у світі. Іноді цілими днями здається, що увесь світ навколо воює, стріляє отак по містах і живе без світла та водогону. По-іншому тут не можна вважати. Нагадай місцевим, що в Європі, мовляв, живуть по-іншому — і вони здіймуть лемент про «брудних багатіїв та окупантів». Що ж, нехай репетують. Вони однаково  загинуть. І світ про це не довідається.

 

***

 

А потім мене переселили. У табір за межами міста — подалі від святих місць, куди шлях для інородців формально заборонений. Ще менше води, ще менше ліків, ще менше надії.

Але й тут живуть люди.

 

***

 

…Якось чоловік із камерою йшов табором біженців на околиці міста. Я дивився й з болем пізнавав у ньому колишнього себе. Дикий журналіст тільки-но з Європи, що абсолютно не цінує своє життя… Такий, яким був я. Йому плювати було на те, що європейцеві ходити тут одному не варто.  Вертілася в голові божевільна думка підійти до нього, але я знав, чим це закінчиться.

Європеєць знімав обличчя поранених, знімав руїни й вів запис нескінченних скарг безпритульних переселенців — поки не з’явилися солдати на БТР.

Вони явно не пам’ятали про існування Декларації прав людини.

Вони вміло зробили свою справу — розстріляли пару заручників- поранених прямо перед об’єктивом журналіста, мабуть, для залякування. Потім із ним була проведена коректна роз’яснювальна розмова — кулаками та прикладами по обличчю й об’єктиву європейця. Журналіст упав на коліна й залився слізьми. Жалюгідне видовище. А люди дивилися й ковтали свій гнів.

Офіційно в таборі ніхто не загинув. А солдати всього-навсього випадково побили не того. Ніхто не вбиває на святій землі мирних біженців, не приведи Боже.

Солдати поіржали над журналістом, котрий щось безсило кричав крізь сльози (мовляв, «наш бос до всього докопається, а вас змусять платити…»), сплюнули в пил та поїхали геть.

А спробуй доведи, що це не самі ж переселенці розбили камеру й високовартісне обличчя. Як відомо, судів тут більше немає. Влада тут одна — влада сильного.

 

***

 

Новини в усьому світі промовчать сьогодні про цей скорботний випадок. Вони не промовчать про нову витівку педофіла Майкла Джексона… А яке діло світові до чергової пролитої крові в забутій Богом країні? Рівно нуль уваги. Не котується. Прибутку не дає.

І спецслужби теж слідкують — нема чого афішувати потрібну державі у всіх відношеннях смерть двох людей. Педофілія й розпуста по ста баксів за диск — це набагато цікавіше й безпечніше для мас…

Уже сьогодні журналістові заліплять пластиром синці, дадуть понаднормову премію й відправлять куди-небудь в Україну. Там він зіп’ється й умре від перепою в себе на дачі, так нікому й не розповівши, що відбулося з ним у забутому богом містечку на неіснуючій землі. А дядечко у формі поставить штамп у його досьє — «справа закрита у зв’язку зі смертю об’єкта».

Головне, завжди вчасно поставити штамп в особистій справі.

Наприклад, у мене, мабуть, написано — «пропав без звістки»…

 

***

 

Тільки-но БТР поїхав геть, 5-річні хлопчаки вибігли на дорогу й закричали, надриваючись, у дорожній пил: «Ми вб’ємо вас, гади! Смерть вам! Смерть!» Вони щедро розбавляли свою мову при цьому богохульними для мусульман лайками…

А жінки тим часом відтягнули в сторони трупи своїх убитих чоловіків і заплакали ридьма. Їм нема чого було вже кричати вслід солдатам. Вони знали тільки, що незабаром черговий 15-річний шахід-герой начепить на себе 30 кілограм вибухівки й відправитися через кордони в місто. І він принесе його мешканцям гідний подарунок…

 

Учора він протестував…

 

У природному середовищі дельфіни вільно пересуваються, долаючи до 40 миль на день на великій швидкості. У неволі дельфіни змушені існувати в просторі, що розмірами менший за звичайний людський басейн. При спробі набрати звичну швидкість дельфін ризикує відразу урізатися в стіну або сітчасте огородження…

 

З документів World Society for the Protection of Animals

– Світового товариства захисту тварин

 

Учора протестували проти знищення дельфінів. У черговий раз. Стояли із прапорами, транспарантами, кричали гасла, стояли в тривалому й нескінченному пікеті…

З міністерства вийшов якийсь великий чєл, пішов говорити із ініціаторами всього дійства… А він стояв далі в рядах протестуючих проти знущання над тваринами, чекав, чим це все закінчиться, і в навушниках безугавно рубало якесь техно.

А потім хлопці з радикалів, що до того разом із ними стояли на захист дельфінів, перейшли на інший бік вулиці й по-звірячому помісили там петеушників, що зібралися подивитися на «шоу». Таке він бачив тільки по тєлєку, коли показували розгін юрби фанатів на динамівському стадіоні. Там теж менти налетіли, мов чумні, і всіх розігнали. Миттєво.

Тут це було наяву, і до цього було — рукою подати. Чомусь ніхто цього не знімав. Тобто якийсь чєл, «зелений», намагався знімати, але щось сильно він дуплив із камерою, і ні фіга не зняв.

…На хвилинку він приглушив музику, що дубасила в навушниках.

Доносилися спокійні пояснення якоїсь дівчини чєлу, що петеушники на тій стороні тикали факи радикалам. Тому й нарвалися на роздачу. Цілком можливо.

Він бачив тільки, як побиті перед тим стояли та іржали з них, пікетувальників…

 

Клацання — індикатор «Volume» на плеєрі знову підскочив на кілька позначок…

 

Увечері того ж дня він ішов темним парком в центрі рідного міста. Менти косилися на суб’єкта, що самотньо вештався парком, але не брали його в оборот. Певно, до виплати преміальних було ще далеко.

У навушниках рубав цього разу транс, і на підживлення йшла вже шоста пара батарейок.

Навіть пива більше пити не хотілося.

Він згадував події дня, що проминув.

Учасника бійки тоді пов’язали, повалили на землю й побили менти. Журналісти цього не знімали… Ну й фіг з ними. Добре, що не зняли.

Дівчата, що стояли в пікеті, ніяк не прокоментували те, що сталося. Ну, побили, ну й бог з ним. «Зелений» чєл із камерою намагався сперечатися з кимось зі своїх, мовляв, що ж це таке, але його швидко осадили.

 

Дельфіни, до речі, залишилися б задоволені. Чувак з міністерства пообіцяв всіх їх випустити… Ха-ха, на волю.

…Він сплюнув на мерзлу січневу землю. Хміль вивітрювався з голови.

У кишенях було три гривні на проїзд, у голові — майже повна порожнеча. Музика грала окремо від свідомості, додому їхати не хотілося… Що там робити, вдома? Аська[1], порнуха, якісь ютубні відео… Маячня це все.

Пригадувався вірш, прочитаний учора на якомусь форумі — щось про випалені кнопки в ліфті, про те, як тоскно жити авторові на світі, як він прокидається в палаті в білому одязі й… На цьому, власне, вірш обривався[2]. Філософія? Так. Чому б і не така філософія?

А вона завжди повинна бути із «розумними» словами й неміряними по довжині фразами?

 

Все-таки він прийшов додому. Включив тєлєк й подивився сюжет про дельфінів на головному опозиційному каналі країни — а раптом покажуть?..

Показали прилизаний ролик про те, як якийсь Лизун (прізвище ще те, блін…) базарить із головуючими на пікеті. Останні кивали на знак згоди та щось записували в блокнотики. Хаєратий чувак віддалік (здається, він його бачив на пікеті) стояв за спинами тих, що балакали із Лизуном, зі своєю кострубатою напівсаморобною камерою на штативі та чьотко всьо сьок.

Дельфіни були б задоволені таким результатом.

 

А із кнопками в ліфті й справді було щось не так. Привалившись до стіни в якомусь напівсонному чаду, він придивився — так і є. Сточені стамескою. Цілих дві штуки.

Учора якийсь чєл десь о другій ночі довго щось колупав у нутрощах ліфта. Ніхто не вийшов і нічого йому не сказав. Мало в житті проблем, чи що?..

В асьці знову якась незадоволена життям тьолка намагалася до нього причепитися. Він над нею вдосталь морально познущався, допоки йому це не обридло до огиди.

Він просто вийшов із вінди, не зволивши навіть сказати «бувай, кицюню», вирубивши комп із Мережі.

 

У під’їзді бомжі лаштувалися спати.

Гуділо будівництво десь неподалік, на місці хатинки якогось дідка, якого чи то підрізали, чи то припекли торік.

Носилися машини широкою, багатополосною трасою — кудись у ніч, їхні водії, певно, самі не знали, куди їдуть.

На залишеному на столі перед компом плеєрі блимав червоним напис «Battery іs low». А музика все грала й грала, якийсь транс із довгими переходами, що переливався сам у себе.

Він засинав, удосталь награвшись у пікетувальника сьогодні.

Він ніколи більше не піде протестувати проти знищення природи.

Він стане звичайним офісним менеджером, покінчивши зі своїм університетом з якоюсь гордою й крутою назвою через два роки. Татусь влаштує так, що з роботою все ще до випуску буде «на мазі».

Він заведе дружину, буде з нею регулярно любитися й одержувати від цього масу задоволення. І порнуха йому вже не потрібна буде, ха-ха.

Він стане звичайною людиною й буде творити свій світ — так, як творять свої світи маса людей навколо. Немає рації замислюватися про те, що зробить він для історії — тому що для історії він не зробить нічого.

Він чинить правильно. Адже такі, як він, — майбутнє його країни.

А хаєратий чувак і незугарний чєл, одягнений по моді 1998 року, що знімав побиття петеушників, так і залишаться дивними гостями в його свідомості.

Їхній світ там, унизу, під ногами.

Наш світ — він завжди тут і зараз.

 

А дельфінам у ньому завжди лишиться місце. Хай навіть у дельфінаріях.

Адже ми їх захистили, не чи так?

 

Earth fіrst!

 

…Дівчина у різнобарвній шапці та з наклейками «Earth fіrst! Save the nature!» на рюкзаку неквапливо йшла в той вечір від стовпа до стовпа, наліплюючи по черзі то непоказну, зроблену на ксероксі листівку «Допоможи киці!» (з неї заклично дивився на глядача нечітко відзнятий кіт), то видрукувану на гарному папері листівку з рекламою одного із зоозахисних сайтів. Пальці, одягнені в обрізані рукавички, мерзли на 10-градусному морозі, але вона дмухала на них і знову ліпила… Довго й без утоми.

Так вона дійшла до площі, освітленої жовтогарячими ліхтарями, що нібито заощаджували електрику. Йшов повз неї останній тролейбус, і вона вже не встигала сісти на нього.

Довелося йти додому пішки.

На щастя, по дорозі на неї не звернули увагу потенційні ґвалтівники й  накурені підлітки. Вона дійшла до рідного парадного, відкрила кодовим ключем бронедвері, обережно прикрила їх за собою (а навіщо голосно ляскати?) й піднялася на свій рідний п’ятий поверх.

Зайшла до помешкання, відповіла недбало на оклик напівпоснулих батьків, не поспішаючи переодяглася…

Увімкнула комп та відкрила аську.

У контакт-листі все ще був Він.

Вона навіть запросила його сьогодні на акцію.

Вони разом тримали плакат. Кричали разом нескладні гасла…

А в його навушниках гуркотіла якась ритмічна музика.

Він часто говорив, що техно йому допомагає розслабитися. І забутися.

Він навіть на акції хотів забутися… Від чогось.

Вона з посмішкою дивилася на жовте безлике поле аськи, вдивлялася в його очі на фото на робочому столі… Там уже стояла сьогоднішня фотографія з акції.

На ній був Він. І вона — із плакатом «Не вбивай дельфінів!» у руці. І обрізаний напис «Mіnіstry…» на задньому плані.

Всяке ще буде. Адже це наша перша акція.

Вона засинала, чоло її торкнулося складених перед клавіатурою рук. Вже в напівсні вона думала про те, що це гарний початок Його шляху. І що зовсім не в акціях справа.

Головне — Він завжди буде поруч.

А дельфінів ми ще захистимо.

 

Дивне лісове створіння

 

ВЕДМІДЬ — міфічна тварина, що живе, як стверджують легенди, у лісах Сибіру. Забарвлена в бурий колір, ходить на 4 лапах, вкрита шерстю, живе в так званих «лігвах». Часто ведмедя бачать у київських парках, однак ще нікому не вдалося зафіксувати на фото появу цієї загадкової тварини.

Ведмідь як бренд настільки популярний, що його зображення нині тиражується на бейсболках, наклейках та інших сувенірах, про нього знімають фільми та пишуть багатосерійні трилери. Однак нікому ще не вдалося побачити появу легендарного Ведмедя в місцях проживання людини на власні очі.

Навколо тварини, незважаючи на її загадковість, народився цілий Інтернет-фольклор: так, улюбленим вітанням чатерів та блогерів стало «Превед, Медвед!»

Відомо, що Ведмідь мешкає в озері Лох-Несс і зветься «Ведмедське чудовисько». Звідти він періодично виринає у пошуках їжі, лякаючи випадкових обивателів.

Всі спроби встановити з Ведмедями телепатичний контакт, що здійснюються енергійними одинаками-ентузіастами, поки що не були успішними. Так само ще нікому не вдалося викликати Дух Ведмедя, незважаючи на всі зусилля.

Три місяці тому у Міністерстві юстиції України була зареєстрована перша Секта Тих, хто вклоняється Ведмедеві.

Якось двоє студентів, гуляючи Солом’янським парком у Києві, зняли Ведмедя на непрофесійну камеру. Однак на записі важко зрозуміти,  чи Ведмідь це, чи просто людина в кожусі, що біжить на чотирьох кінцівках.

Загадка Ведмедя так і лишилася нерозгаданою. Хочеться вірити, що ця велична тварина все-таки існує…

The Матриця.

Українська народна казка

 

Жив собі простий парубок Іван, що пас ягнята на селі. І не спав він ночами – тільки думав про Галю, про яку йому розповіли якось селяни.

І прийшов до нього однієї днини Морфей, і добре вгашений він був по обіді. І показав Морфей Іванку, сидячи біля ставка, два келихи, і сказав:

— Ото чуєш, козаче… Горілку хильнеш – козак будеш; а «Колу» вип’єш – негром станеш!

І випив Іванко горілки. “От міцне пійло!” – подумавши, і потемніло в очах його, а потім розвиднілося. І до того міцна горілка була, що ставок йому дзеркалом здався. І шубовснув Іван у ставок… Де й прокинувся наступного дня, лисим і облізлим.

 

Прийшов знову до нього Морфей, витягнув із ставка і в людську подобу його привів – Іван-бо таким страшним став, начебто ота жабка в болоті.

І пішли вони, Іванко й Морфей тобто, на Січ до товариства, бо сказав йому той бусурманин, що нічого йому, лобурю, по селам ягнят пасти – краще вже іншим бусурманам пику натерти, ніж отак по селу маятися.

І ходив Іван з Морфеєм та Котигорошком до старої Баби Яги у дикий ліс. І напророчила йому Баба Яга, що буде він козак хоч куди. Удатний й статний, і дівки його любитимуть. З усіх боків.

І так воно й сталося. Багато чого було: і в печері татарина Іванко ведмедю на з’їдання віддав (той потім цілий й неушкоджений з тої печери виліз), і гопака під кулями танцював, і віз з волами над проваллям вдержав… Славно тоді Іван з товариством погуляв!

А ще кажуть люди, що кулі бусурманські він на льоту хапав та взад по ляшим пикам запускав; та брехня то все! Ніяких куль він на льоту не хапав, то лише усяким охочим до зеленого змія приверзлося. Та й Баба Яга свого не впустить – шепнула дещо, та й примарилося таке козакам з п’яного діла.

А от те, що Галя Іванка нашого з того світу витягла – ото святая правда…

Та про це скажу я вам, дітки, вже в іншій історії. Як ото дасте копієчку, то я вам ще й про Іванка в Зачарованому городі розкажу. А так… Сідаймо поки що, та справу робімо. Нічого ото казочок багато слухати.

 

Один день у вересні

 

Дія перша.

Спекотний Червоний корпус

 

Того дня, літнього й теплого, незважаючи на п’ятий день календарної осені, я стою біля входу до Червоного корпусу Київського університету, дивлюся на дівчат, слухаю їхні діалоги («А он сразу пытался ее замолаживать…») та знічев’я думаю: «Це якісь не студентки виходять з Alma mater, а суцільні бл…»

А й справді, що можна сказати про дівчат, які відсутність сякої-такої зовнішності та інтелектуальних даних компенсують нахабно-сексуальною відсутністю одягу?..

Пишу з цього приводу повідомлення другу, що поділяє такі мої погляди, той цілком логічно відповідає: «А ти хіба вперше це помітив?» Я відчуваю якусь втіху, читаючи такого змісту повідомлення у присутності цих секс-студенток… А вони й не здогадуються.

Справді, якесь прозріння находить, якщо постоїш біля воріт Alma mater…

А студентки явно не академічного вигляду продовжують дефілювати просто біля мене.

 

Дія друга.

Найкращий спосіб спілкування між народами

 

Спостерігаю цікаву сценку, їдучи в 40-му тролейбусі.

 

Як завжди, після 40-хвилинного чекання на зупинці народ стоїть щільно, а місця — дефіцитні. Поруч зі мною стоїть хлопець «не нашої» зовнішності, з перебинтованою рукою. Він пропонує присісти на місце, що звільнилося, літньому дядечку з повною сумкою. Той відмовляється, кажучи:

— Я виходжу там само, де й ви, біля Республіканського стадіону.

Я сідаю на те саме місце, що звільнилося, та слухаю…

Дядечко – до хлопця:

— Ви тут живете?

— Да.

— А звідки ви родом?

— Из Индии.

Хлопець явно говорить і розуміє тільки російською… Так само, як другий індієць, що стоїть поруч.

Дядечко:

— Колись мої предки їздили до ваших предків. Це було п’ять тисяч років тому. Вони звалися аріями. І була в них така традиція: в житті треба посадити дерево. І воно має дати врожай, і ти повинен хоча б три рази його зібрати. Я посадив яблуньку… Вона ще зовсім маленька, як до цього, — він показує, сягаючи рукою стелі тролейбуса. – Але вона вже дала перший врожай.

Індієць перепитує, помітно, що з усього сказаного він зрозумів лише, що йдеться про «дерево» і, можливо, про врожай… Дядечко збирається пояснити.

Тролейбус зупиняється, не доїхавши до зупинки – попереду пробка. Розкриваються двері, народ починає виходити – йти до зупинки не так вже й далеко. Індієць говорить:

— Давайте выйдем…

Вийшовши (я тихенько за ними), вони потискають одне одному руки.

Дядечко:

— Мене звати… (скажімо, Дмитро). А вас?

Інідєць називає ім’я, яке, з такої відстані не розчути.

Дядечко каже:

— Я дарую вам плід (дістає яблуко, простягає хлопцеві) з мого дерева, яке вперше дало врожай. Я його посадив, і воно таки вродило. – Дарує. Хлопець приймає й дякує.

Подарувавши яблуко, Дядечко прощається з хлопцями, бажає усього найкращого і йде в напрямку автобусної зупинки.

Я, спостерігач, якийсь час дивлюся вслід. Потім розчиняюся в натовпі, що переходить вулицю.

 

Дія третя.

Вечір. Кошеня та доступ на сервер через root

 

Того дня я долучився до нюансів хакерського… Пардон, програмерського життя. Подивився на побут хакерiв у звичайній київській общазі: господар сидить в I-Нетi i сканує сайт (на тлі плакату «Ночь работе не помеха!»)… Власне, не абиякий, а сайт київської мерії kmv.gov.ua. На задньому планi кошеня грається з усiм, що лежить у кiмнатi…

Я питаю у власника: «А як залізе у розібраний системний блок?» (перед тим господар попрохав не чіпати вінчестер – він тримається на одній скобі…) «Ну, то отримає по голові…» «Від кого?» «Від мене!»

Сайт сканується далі…

Господар: Ні фіга собі. У них стоїть звичайна ОС Віндовс… Я думав, там якийсь Unix.

Ми (гості в дивній країні): А чому ти так радієш?

Господар: Просто Віндовс ламати легше…

Ми: Ну його, виходь звідти… А що вони тобі можуть зробити в разі чогось?

Господар: Тільки приїхати і влаштувати шмон…

На екрані — незвичний лінуксівський інтерфейс… Господар вирубає комп, прикріплює сяк-так вручну сидюк і врубає ОС з Пінгвіном[3] знову. Лізе на FTP-сервер…

Моя репліка: У вас тут навіть пісочок для кошеняти передбачений…

Господар: Це на випадок, якщо я від компа добігти не встигну…

Гортаю книжку про приколи під час Помаранчевої революції.

Я: А що ти робив під час революції?

Господар: Видали автомати, сказали стріляти, якщо уряд рушить війська на демонстрантів…

Знову клацання клавіш. Я мовчки дивлюся на значки «Чиста Україна» та «УНА-УНСО», розкидані по кімнаті…

А довкола настає тепла троєщинська ніч. Ціла ніч роботи попереду.

 

 

 

 

 

 

 

Андрос Олег Євгенійович

Тут побували люди.

Повість, оповідання.

Редактор: Путова Г. В.

Ілюстрації, обкладинка: Путова Г.В.

 

Останні редакції творів та новини літературної діяльності Олега Андроса доступні на офіційному сайті автора http://andros.kyiv.in.ua.

 

Відгуки про книгу надсилайте за адресою: androsland@inbox.ru.

 

Усі видання Спілки вільних журналістів «Природа над усе!» можна замовити, відвідавши сторінку http://kyiv.in.ua

 

 


[1] Аська – ICQ, Інтернет-програма для листування текстовими повідомленнями (назва — скорочення від англ. «I seek you» – «я тебе шукаю») (рос., жарг.).

[2] Мається на увазі вірш «Ліфт» Ігоря Рудя, лідера київського рок-гурту «Torkvemada»:

 

Випалені кнопки, втиснуті до бруду,

В ліфті хтось залишив кашель і застуду,

Пол, фанерні стінки в нецензурних текстах,

Де розчарування, мрії і протести.

Так, мені байдуже, я стомився дуже,

Я йду на роботу й, схоже, занедужав.

Я давно вже звик, звик не помічати,

Двері відчинились, і мені начхати.

 

Я сиджу в палаті в білому халаті

І спітнілі руки пишуть: «Ми всім раді».

Ми давно всім раді, ми на все готові.

Тільки я не знаю, чи ми всі здорові…

[3] Пінгвін – символ операційної системи з відкритим кодом «Linux».

Leave a Comment

Filed under Без рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.