Оповідання зі збірки «Священний сад бабусі Анастасії» Ангеліни Яр (К.: Бізнесполіграф, 2013) та № 1 журналу «Под чёрным солнцем анархии» («Вольная земля») (2013 р.).
Зіпсована прогулянка
«Поелику лесники должность зело воровская,
жалованья им можно не платить».
Із наказів Петра Першого.
Я тут живу
Інколи мій вихідний випадає на будній день. І це тішить – можна поїхати до лісу й насолодитися природою на самоті. Тут згадується вислів: «Жити б та жити, та люди не дають». Автомобілі, шашлики, п’яний регіт, гучна попса, а інколи й злягання без особливих міркувань про мораль і сором – всі ці ознаки відпочинку обивателя на природі – це добряче відро дьогтю у діжці меду мого усамітнення з Лісом. Але усе це зникає у понеділок. Залишаються лише гори пляшок, пластику, непогашене багаття… Принаймні винуватців цієї наруги над природою вже не зустрінеш, і це тішить.
Так міркувала я, їдучи велосипедом у розпал полуденної спеки лісовою стежкою, раз по раз зупиняючись, щоб присипати землею тліюче з учорашнього дня багаття чи прибрати пластикове сміття. Поруч їхав мій добрий товариш, який мовчав про своє, підтримуючи ілюзію усамітнення й водночас безпеки.
Життя останнім часом диктує настільки жорсткий ритм, що така прогулянка для мене та й для мого друга – справжнє свято. Відусюди, незважаючи на економічну кризу, чуєш балачки знайомих про закордонний відпочинок, а телеканали надають прогноз погоди на найкращих курортах світу, наче для будь-якого українця закордонні мандри – така ж буденна річ, як копання картоплі.
Свого часу мені також пощастило трохи поїздити Європою. І тому я точно знаю: наші київські ліси, що темно-зеленим кільцем оточують місто, найкращі у світі. Можна сказати, що я патріот. Однак, це cлово міцно застрягло в асоціативному ланцюгу з державними прапорами (спочатку червоним із серпом-молотком, потім жовто-блакитним, із тризубом), за якими тусуються ситі пики провладних дядьків та тіток. Вони так смішно хапаються при звуках державного гімну за те місце, де в нормальної людини серце, а потім підписують одне одному документи на володіння землею, яка належить усім. І стогне природа під натиском техніки, і на місцях, де був ліс, за високими парканами височіють хатини у три поверхи з безглуздими баштами. А в телевізорі вони говорять дуже правильні речі, ці глянцеві «опозиціонери», ці відполіровані «обличчя правди», цей «цвіт нації», що величає себе «елітою».
Як каже мій друг, ми живемо в час, коли слова втратили свій первинний сенс. Тож як їх дійсно називати? А хто як: хто наволоччю, хто бандитами, хто паразитами, а хто просто спльовує та лається. Ці самовдоволені персонажі та їхні фальшиві теревені в телевізорі не мають анічогісінько спільного з вітром, у вільних потоках якого плаває крук, з ніжним оксамитом крилець метелика, якого я зараз знімаю на свій мобільний, з тією граційною ящіркою, яка вислизнула з кадру, зі смолянистим повітряним трунком вікових сосен, без яких і Київ не Київ (не каштаном єдиним!).
Вони, ці самозвані господарі життя, також люблять землю, і нарізають її шматками, немов Київський торт, і, немов ненаситна сарана, пожирають вже останні живі острови зелені, якими ще донедавна так славилося наше місто. Чуєш дзвін? Настав час цінувати кожне дерево й каятися. Хтось таки мусить просити прощення у природи, якщо ці пихаті потвори на це не здатні… А чи настане час їх покарання?
Такі вервечки думок збивалися у віхоть і ятрили душу, поки ми очищали наше улюблену місцину біля води, підбираючи целофанові пакети, пластикові та скляні пляшки з-під мінералки, пива та горілки – увесь той бруд, що полишили після себе користувачі лісу. Це той самий «електорат», який обирає владу, яку потім і ненавидить. Порочне коло. Безвихідь. Як хочеться спокою, хоча б забуття…
Я скинула одяг і з молитвою подяки поринула у глибочінь лісового озера, відчуваючи, як із земного лона струменять прохолодні джерела, в якому розчиняються мої метушливі думки. Ось і все. Тепер я чиста від моїх кусючих метушливих думок, залишилися лише відчуття.
Я вийшла на берег вже іншою. Такі дивні речі відбуваються у цьому лісовому озері щоразу, тому й молитва подяки складається тут легко й просто, й кожного разу вона інша.
«Лісе мій, Лісе! Мені нічого не треба від тебе: ні ягід твоїх, ні грибів, ні квітів. Дякую за те, що ти є. Я просто кохаю тебе, кохаю кожне дерево, кожну билинку, кожного птаха і звіра, що населяють тебе. І твоє Озеро Діамантове, і прохолодні джерела, що живлять його. Вклоняюся тобі, Лісе!»
Я лягла горілиць, споглядаючи бездонну небесну блакить. А там, між білими кучерявими хмаринами та верхівками мосяжних сосен, плавав крук, і згори лунало його розважливе «кру-кру», «кру-кру»… Часу не стало. Залишилась вічність. Скільки це тривало – не знаю.
Скинулась риба. Тихо прошелестів травою вуж – він тут живе, на цьому бережку. Мабуть, йому незатишно, коли палять деревину, смажать м’ясо та кидають пластикове сміття на його території. «Ми все прибрали, любий! Ми тихенько полежимо тут у тебе в гостях…». Вуж проповз уздовж мого тіла і не злякався мене. Це означає, що я стала часткою Лісу.
* * * * *
Мій друг заглибився в свою дисертацію, він повсюди носить її з собою в нетбуці й постійно щось у ній править. Це добре, що він такий мовчазний. Мабуть, він радий, що і я не набридаю розмовами.
Я поглянула на свої бліді ноги, що потроху почали вступати в реакцію з ультрафіолетом. Повільно відсьорбнула усе ще прохолодну воду з лимоном, в якій ще не встигли розчинитися крижинки (добрий порятунок від спеки) і відчула, як кожна клітина мого тіла насичується фітонцидовим трунком сосен і ще чимось, чого не передати словами. Це зі мною говорив Ліс. Він відповідав мені. Здається, я повернулася до себе, стала цільною, прозорою і тепер можу чути його, Лісів, голос.
Слів не було, лунала лише тиха музика вітру з травою, вітру з деревами, вітру з моїм волоссям. Аж раптом… «Послухай, це не звук бензопилки?» – промовив мій друг, який також вперше цього літа тішився дотиком води без хлору та повітрям без СО2. «Це в тебе галюци…» – відповіла я і почула десь зовсім поблизу жахливе «хр-р-р-рясь!!!!!». Цей звук я не переплутаю з іншим: це передсмертне хрипіння зрізаного дерева. «Ходімо!» – ми швидко підвелися, похапцем запхали шмотки до наплічників й поволокли свої велосипеди, долаючи круті піщані береги озера, продряпуючись крізь кущі, ще не розуміючи, якими будуть наші дії.
«А по морді нам не дадуть?» – донісся наче звідкись здалеку голос мого друга. Я навіть не відповіла, бо в цей час в голові проносилася картинка з чужого життя, яка чомусь спалахувало щоразу в таких ситуаціях: бородаті озброєні люди сідлають коней і мчать крізь гущавину лісу, а назустріч їм вершники у бушлатах з червоними пятикутниками на лобах. Ось вони перетнулися. Страшний, кривавий герць, хрипіння коней, стогін поранених…
Звідки це в мене? Чому я бачу цю картину? І тоді мені стає не страшно. Ні. Не дадуть мені по морді, бо маю обличчя.
«Природний» відбір дерев
«Конфлікт неминучий. Мусиш зберігати рівновагу». Так нашіптував мені якийсь голос, може, то був голос Лісу, чи дух когось із тих вершників, що безстрашно мчали назустріч Волі або Смерті.
«Коли бачиш, як працює лісознищувальна техніка – відчуваєш у собі безсилу лють і фантастичну концентрацію енергії водночас. Відтак, можеш накоїти дурниць. Наприклад, запустити каменюкою у вікно трактора, або дати добрячого стусана лісорубові… А потім, як у сповільненому кадрі, споглядати, як повільно летить його тушка, вдаряючись об стовбури дерев і нарешті повисає безсило десь високо у верховітті. А там його вже скубуть ворони, а його пилка безсило дзижчить і дриґається на землі, й ти гасиш і гасиш її дрючком, допоки вона не змовкає з перебитим хребтом.
Раптом усе застигає в мертвій тиші й краєчком ока помічаєш, як тракторист, приглушивши двигун, силиться зупинити кров, що струмочком стікає з його дурної голови. Заробітчанин з Житомирщини, якого наздогнала погана карма у чужому йому сосновому лісі десь на Київщині… Діточок – двоє… Йому байдуже, де робити й яким панам служити… Скільки коштує його душа? А скільки дадуть. Його безглузду й цинічну усмішку зупинив камінь, який пробив скло й потрапив йому у скроню. Тепер цинізм кудись дівся й перед ним, як у старому кіно, метушливо пробігають кадри його життя. Нічого особливого: гоцалки, пиво, горілка, горілка, пиво, заробітки, дівки, знову випивка, і вже інші дівки, й так далі по колу. Тепер він побачив своє бездарне життя як у дзеркалі й тужить, і хоче щось змінити… Але запізно!»
Хто надиктовує мені цей текст?! Невже це жахіття малює моя розгнівана уява? Але ж я – усього лише слабка жінка, яка ніколи в житті не здійняла руки на живу істоту. Я боюся таких потворних речей, ненавиджу сцени, де зводить судомою ненависті обличчя й голоси здіймаються на регістр вище й рвуться струни нормальних людських стосунків. А мені хочеться лише тиші, лише краси.
«Ти – тінь метелика, що п’є нектар іван-чаю. Ти – усього лише присмак його нектару. Ти – сльоза, що стікає з понівеченої соснової гілки. Ти – біль Лісу і ти – його втілена помста», – хтось знову шепоче сумно й ледь чутно й і навіть щока свербить – наче до неї хтось торкнувся м’якими крильцями.
А вершники мчать і мчать лісом. Бачу страшні очі схарапуджених коней, чую важке дихання озброєних людей, які переслідують чи тікають і вже не помічають межі між життям і смертю. Я важко дихаю, видряпуючись по піщаних кручах з велосипедом у руках. Відсапуюсь, вирівнюю дихання. Я маю бути спокійною. Мій товариш поруч зі мною, щось говорить про прокуратуру, про генплан і прес-реліз. Я киваю. Встигнемо… Потім…
Так ми наближаємось до місця, де трощать живий ліс. Я вітаюся, прошу покликати когось старшого, бригадира-прораба-начальника… На мене дивляться прозорі очі трактористів чи екскаваторників, біс їх знає, – не обтяжені мисленням, порожні очі, вільні від будь-яких докорів сумління. Вони мене не чують, вдають, ніби не помічають.
Тоді я стаю на шляху хижих гусеничних механізмів. Страшна машина для вбивства дерев зупиняється. Чоловік за кермом червоніє, його очі стають білими від люті, з його пащі виривається брудна лайка. Він глушить мотор і направляється до мене. У цю мить мені на душі стає чомусь так спокійно-спокійно.
«Добрий день! Хто у вас за старшого? Покажіть, будь ласка, дозвіл на вирубку!» – промовляю я тихо і чомусь посміхаюсь. Екскаваторник спантеличено замовкає з відкритим ротом. Він роздивляється мене, наче якусь чудасію. Я не знаю, що в мені такого, але він дійсно дивиться на мене якось дивно. У цей час я слухаю, як десь далеко строчить кулемет і повітря здригається від іржання збуджених кривавою бойнею коней. А зовсім близько за моєю спиною лунає брутальна лайка. До мене широким нервовим кроком наближається чоловік з папірцем у руках, видно, це він і є їхній начальник. Замість «добридень» він згадує поганими словами усіх моїх предків по жіночій лінії зі мною включно. Я мовчки дивлюся поверх його голови. Так стою з півхвилини, може менше, і чекаю, коли він виплесне з себе усе лайно. Нарешті він вичерпався і ткнув мені якийсь папірець, а сам говорив, майже кричав про дозвіл, про санітарну чистку дерев…
Мені байдуже на той папірець, я підходжу до спиляних дерев, вони абсолютно здорові, а старих трухлявих, поневічених буреломом лісоруби й не зачепили.
«Це не санітарна вирубка», – кажу я. Бригадир знову псує повітря потоком брудної лайки. Мій друг весь час шляхетно тримає паузу й добре робить, бо на нього вже поглядає покидьок з іншого трактора, його желваки ходять ходуном, а руки стискають якусь залізяку. Я раджу бригадирові зупинити вирубку, бо буде гірше, і йду геть. За спиною чути регіт, що переходить у свинячий фальцет.
Відходимо. Але недалеко. Техніка продовжує роботу. Ми телефонуємо «02», сідаємо обабіч дороги на вказаному місці, сидимо годин зо дві. Мовчимо. Увесь цей час ревіння машин та тріск падаючих дерев розколюють навпіл духмяне повітря соснового лісу. Відпочили… Міліція так і не приїхала.
Помста Лісу
Наступного дня мене розбудив дзвінок мого друга. Він схвильований, каже, що у лісі трапилося щось страшне. Про це вже пишуть газети. Я відкриваю електронну скриньку, там уже купа лінків, що зібрав мій друг. Заголовки кричать: «Таємнича смерть на лісоповалі», «Містика чи теракт «зелених»?», «Ліс замовили – постраждали виконавці», «Чи вціліє ліс перед новою навалою жадібних прибульців до влади?».
«…Час події – понеділок, середина червня, розпал нечуваної спеки. Місце – узбережжя Діамантового озера, поросле сосновим лісом, що відділяє Лісовий масив столиці від найближчого населеного пункту на північно-східному кордоні – селища Биківня (сьогодні це вже частина столиці).
Під час вирубки ділянки лісу на Київщині загинула бригада лісорубів, їхні тіла знайшли розвішеними високо у верховітті дерев. На обличчях застиг жах. Техніка понівечена. Слідів убивць не знайдено. На місці події та поблизу відбитки велосипедних шин. Ведеться слідство».
– Ти розумієш, чим це пахне? Ми там були, це сліди наших велосипедів! А раптом це підстава? – нервує мій друг.
– Ми ж викликали міліцію! То якщо ми злочинці, то чого б ми ото сиділи там при дорозі, як два бовдури? Де ж тут логіка? – намагаюсь заспокоїти і себе, і його.
– Але навіщо їм таке писати? – не вгамовується мій друг.
– Бо журналісти.
– А може, їм завдання дали. Ну хто ми такі для них – ми ж просто мурахи.
– Отож. Розтоптали й не помітили. Навіть до суду з прапорцями ніхто не вийде, не кричатимуть «свободу зеленим патрулям!». Я й кажу: сиділа б собі тихо в офісі, робила б запити й не лізла б на рожон.
– А то я шукала пригод! Ми ж просто на прогулянку виїхали… А взагалі-то, якщо мовчати, то ліс увесь винищать і вже більше нікуди буде поїхати, принаймні, таким, як ми…
– От викличуть нас на допит та навішають нам теракт – тоді й спочинку не захочеться.
– Цур тобі. Ми ж ні в чому не винні.
– А хіба наші суди карають лише винних?
Отак поговорили, мало не розсварилися.
* * * * *
А тим часом слідчі сушили собі голову над загадковим убивством. Трупи лісорубів знімали на камеру. Потім трупи знімали з дерев. Навозилися до біса. Декого з новачків знудило. І що за нелюдська сила закинула їх на верхівки дерев? Обличчя у лісорубів були спотворені. Очі повилазили з орбіт, зуби вишкірені – вони й на людей не були схожі. Усі кістки поламані – наче від ударної хвилі, – а крові мало. Техніка була також уся понівечена, а слідів катма. Слідча бригада не могла нічого сказати – лише чортихалися собі під ніс. Пригадали, що дзвонила якась дівчина, скаржилася на незаконну вирубку. Сказала, що чекатиме з товаришем на роздоріжжі, що вони їх упізнають по велосипедах.
Наряд так і не виїхав, бо вирубка була замовною – на дачу депутату Київради пану Прогібаку знадобилася свіжа деревина. Не хотіли хлопці дарма бензин палити. «І що ти мені, Павловичу, торочиш про тих велосипедистів, – промовив один із слідчих. – Тоже мені терористів знайшов, таких щодня по лісу їздить до халєри, усі дуже грамотні повчати лісорубів, а вони що – прості виконав/p ці».
…Слідчий проглядав плівку, сидячи в кабінеті й потягував пиво. Комір його був розстебнутий, краватка безсило висіла на спинці стільця. Аж раптом його молоде рум’яне обличчя напружилося й піт проступив на чолі – але вже не від спеки. Він зупинив відео, ще раз прокрутив, зупинив, знервовано провів долонею по обличчю й нервово почав набирати номер свого начальства з сусідньої кімнати.
Той не поспішав. «Слідчий іще молодий. Реагує на усілякі дрібниці. Пусте. Щось видалося хлопцю. Дурний, мовчав би вже, бо люди засміють. Привиди йому мерещаться на оперативній плівці… Надивився кіна!».
Пореготали. Подиміли. Аж той на поріг – рум’янець кудись дівся, блідий такий, спітнілий, зляканий.
– Ти шо, Толя, не опохмелився?
– Гляньте відео, кажу вам!
– Ну-ну, – трохи розгублено промовив майор. Давай уже…
Толя зняв відео з паузи. Трупи в неприродних позах, страшні, як атомна війна. Як вони потрапили на верхівки дерев? Далі камера ковзає по оточуючих деревах, що встигли вціліти, і в цей момент щелепа майора відкривається, наче віко у скрині, й залишається висіти. «…ля» – каже майор. Толя мовчить, кліпає очима і пітніє.
На задньому плані, у вітах дерев, виразно видніється велетенський лик. Він хмурить брови і люто дивиться на трактор, що усе ще кудахче внизу. Торс трактора розчавлений. А ось і решта оперів – щось оглядають, записують, а за ними стежить і стежить те зелене чудовисько, якого не помітили під час виїзду слідчі. А якби помітили? Він вимальовується у вітах дерев і має спільний з ними колір. Власне, цей страшний лик і сам створений з дерев, з їхнього листя, з гілля…
У цей час лунає телефонний дзвінок. Усі нервово здригаються. Майор хапається за слухавку.
– Павловичу, слухай сюди уважно. Там у вас трупи в лісі, кажуть, з дивними пошкодженнями. Ось тримай ще до колекції: те ж саме сьогодні сталося з депутатом Прогібаком і з головою Київради Коротким. Це вони ті документи на вирубку погоджували. П’ять га. Отаке. Висилайте машину.
В кімнаті стало тихо. Лише кудахкав тихенько трактор з колонки комп’ютера, – єдиний «живий» ще свідок, який не міг нічого сказати. Навіть якби вмів.
(Оповідання «Зіпсована прогулянка» написане у серпні 2010 р.).