Псячі бомжі

Ілько ЛЕМКО

Їх так само легко ідентифікувати бомжами, як і бомжів людських і не лише тому, що орбіта життя і одних і інших обертається навколо смітників. Вони, як і люди, впізнаються одразу своїм двірняжництвом, навіть якщо би колись в минулому, цивілізованому житті це були породисті пси. Вони впізнаються своєю недоглянутістю, брудною, мокрою і злиплою шерстю, змученим виразом очей, але одночасно і рішучістю боротися усіма засобами за своє виживання, бо іншого виходу у них немає: вони — це сама природа.

Лінда

Псячі бомжі завжди поводять себе мудро, бо мусять виживати, одвічний конфлікт з природними умовами та соціальним середовищем розвиває і гартує в них хитрість, розсудливість і підлесливість до людей, тих істот, які їх відкинули, але від яких, на жаль, залежить їхнє життя. Вони надзвичайно рідко кусають людей: статистика свідчить, що 80% покусаних стали жертвою домашніх, а не безпритульних собак. І вони дивляться в очі людей не з острахом, а зі смутком і докором за те, що люди, вивівши їх, як домашніх тварин, потім вигнали їх зі своїх домівок і прирекли на здичавіння, хоча тварині соціальній дуже важко стати дикою. Вони ладні були б утекти від цивілізації, але осторонь цивілізації вони загинуть і тому приречені на контакти із людьми.  Вони зграями оточують осередки людської цивілізації, їх навіть можна побачити у самому центрі великих мегаполісів. Вони згідні вибачити людям їхню жорстокість і деколи намагаються навіть повернутися до людей…

Двірняжка Лінда цілими днями лежала під дверима квартири Олега, але ця мудра псина була верхом тактовності: ніколи не хотіла бути нав’язливою, не клянчила їжі і жодним чином не намагалася потрапити до середини помешкання, навіть тоді, коли двері були відчинені навстіж. Це була найвища псяча, а може й людська мудрість. Лінда ніби давала Олегові зрозуміти: “Я зовсім не хочу, щоб ти мене годував, чи взяв до себе жити, просто я настільки класна, розумна, добра, лагідна, вірна і ненав’язлива собачка, що кращої тобі не знайти”. Та ця мудра психологічна Ліндина тактика на жаль не спрацювала. Олег деколи підгодовував Лінду і його сусід, старий пан Петро, радив йому взяти до себе цю найкращу і наймудрішу у світі псину, тим більше, що Олег давно планував завести собаку для заохочення до шкільного навчання своїх двох доньок. Та Олег не взяв до себе Лінди, бо вона двірняжка, а купив за великі гроші жахливу породисту потвору – кобеля Федю, бо собака в домі – це істотний чинник соціального престижу. Невдовзі Лінда назавжди зникла з цього будинку…

 

Шарік

 

Шаріка теж ніхто не хотів брати додому, але його доля була найщасливішою, яка тільки може бути у безпритульного пса. Це був справжній улюбленець усієї вулиці і досі залишається дивом, як цей пес міг так завоювати любов людей. Шарік узимку спав у коридорі під’їзду біля теплої батареї і в холодні дні йому навіть виносили стару ковдру. З їжею у нього ніколи не було жодних проблем. Влітку він часто любив ходити з людьми на шашлики, які смажили у лісі неподалік і Шаріку завжди перепадало вдосталь кавальчиків смачного підсмаженого м’яса. Одного разу, коли декілька молодих сімей з маленькими дітьми вийшли на прогулянку до лісу і усі збирали дрова для багаття, раптом кудись зник трирічний хлопчик. Батьки були у розпачі, але Шарік миттю кинувся у гущавину лісу і хвилин за п’ять привів дитину до батьків.

Це здається майже неймовірним фактом, але Шаріка двічі за його життя забирали гицлі і двічі його, безпритульного пса, викупляли з неволі мешканці вулиці. Шарік, типова двірняга, надзвичайно розумний і лагідний безпритульний пес, що є рідкісним випадком для кобеля, помер природною смертю і його поховав під лісом пан Іван з шостого поверху, дідусь одного з хлопчаків. Шарік залишився у пам’яті народній і про нього навіть розповідали дітям, які його зовсім не пам’ятали.

 

Бейжа

 

Таня, Іринка і Оля вперше побачили Бейжу, невелику двірняжку жовтувато—чорного кольору, на подвір’ї своєї дев’ятиповерхівки. Вона завжди стояла осторонь і привітно помахувала хвостиком. За декілька днів дівчатка з нею подружилися і Бейжа завжди супроводжувала їх в усіх їхніх вуличних справах. Коли дівчатка ходили кудись за покупками далеко від дому і треба було переходити дорогу, вони наказували Бейжі повертатися назад і собачка, трохи посумувавши і поскавучавши, слухалася своїх хазяйок і чемно йшла назад. Дівчата щодня підгодовували собачку, виносячи з дому харчі. Бейжа ночувала у під’їзді, або під балконом першого поверху помешкання бабці Марії Петрівни. Самотня бабуся завжди купувала для безпритульних псів їжу, навіть деколи “Педігрі”. Коли жінка з п’ятого поверху копнула ногою когось із цуценят, пані Марія лише тихо зауважила: “А ви що, до церкви не ходите?”

У цивілізованому середовищі на Бейжу чигали непередбачені небезпеки. Одного разу хлопець з першого поверху вивів на подвір’я сучку—бультер’єра і та ні з того, ні з сього накинулася на Бейжу. Бультер’єр мертвою хваткою вчепився в Бейжину шию, але та відчайдушно боролася за життя. Собаки настільки міцно зчепилися, що господарю бультер’єра і його другові довелося  неймовірними зусиллями розтягувати їх за задні ноги, тримаючи двох сучок у повітрі. Коли собак нарешті розняли, виявилося, що Бейжа своїми зубами серйозно пошкодила своїй суперниці око, з якого текла кров.

 

Бейжині діти

 

Бейжа захищала своїх маленьких благодійниць і дівчаткам не страшно було гуляти з нею навіть на околицях лісу. Бейжа швидко завоювала прихильність до себе не лише своїх маленьких опікунок, але й багатьох мешканців прилеглих будинків. Звичайно найзворушливіші почуття усього жіноцтва без огляду на вік виникають тоді, коли народжуються цуценята. Бейжі вдалося народжувати тричі. Першого разу вона народила чотирьох цуценят у великій тріщині під кам’яними сходами, які вели до крамниці: там було тепло, бо неподалік поверхні проходили труби опалення. Усіх чотирьох цуценят тоді вдалося роздати охочим.

Удруге Бейжа народжувала наприкінці зими і тому облюбувала собі місце між другим і третім поверхом сходової клітки дев’ятиповерхового будинку. Тоді з дев’ятьох цуценят померло троє: двоє одразу, одне згодом: дівчатка намагалися його рятувати і годували купленим молоком, бо він був дуже слабенький і ніяк не міг дістатися до маминої цицьки через голодну зграю шести здоровіших і спритніших цуценят. Штучне годування на жаль бідоласі не допомогло.

Молока і харчів для Бейжі було вдосталь. Дівчатка спорудили для породіллі цілу систему картонних ящиків, які скріплювали скотчем і обкладали цуценят теплими шматами. Двірничка двояко ставилася до перебування між поверхами Бейжі з новонародженими цуценятами, бо дівчатка постійно прибирали це місце. Але нарешті, коли цуценята трохи підросли, а надворі зазеленіла трава, двірничка вигнала їх з мамою на вулицю, бо боялася перевірки з ЖЕКу. Тоді й постала проблема, куди їх подіти. Таня з Іринкою, взявши двох Бейжиних дітей за пазуху, понесли їх на невеликий стихійний ринок неподалік, де бабці з села продавали молоко, сир і сметану. Дівчаткам пощастило і майже одразу одна бабця взяла обох цуценят до себе на село, символічно віддячивши Тані з Ірою, давши їм по гривні, за які дівчатка одразу купили для Бейжі молоко. Третього песика дівчатка носили на ринок неодноразово і таки нарешті й для нього знайшовся господар, теж десь на селі. Наступних двох цуценят віддали хлопцям із сусіднього будинку, які буквально вимолили у батьків дозвіл, обіцяючи вчитися на самі десятки і одинадцятки. З Бейжею залишилася лише Донка, дуже гарненька сучка, цілковито біла, лише з невеличкими чорними плямами біля вушок.

Утретє Бейжа вирішила народжувати у дуже вузькій щілині під бетонними блоками, але тоді ніхто не знав, скільки в неї було цуценят, бо вони всі поздихали. Причина трагічної загибелі новонароджених залишилася таємницею, бо у щілину між багатотонними блоками навіть найспритніші хлопчаки дістатися не могли. Одна з версій була такою, що хлопці хотіли подивитися на щойно народжених цуценят і довго палили біля щілини папір і патики, бо це був пізній вечір і було темно. Таким чином цуценята могли задихнутися від диму. Бейжа декілька днів після цього страждала і скавучала, головно через те, що невикористане молоко спричиняло їй біль.

Одного літнього дня хтось із “доброзичливців”, а це були нові сусіди з сьомого поверху, викликали гицлів і Бейжу зловили. Усі дівчатка були у розпачі, благали батьків, сусідів, навіть директорку своєї школи визволити Бейжу і нарешті таки вблагали сусідку Лілю, студентку університету, поїхати  з ними по Бейжу, але коли всі разом приїхали до гицлярні, було вже запізно.

 

Джеська

 

Джеська, коли вона з’явилася біля будинків, була одного віку з Донкою, тобто мала приблизно три місяці. Мама з донькою — Бейжа і Донка, одразу прийняли до своєї компанії приблудну сучку і тепер вони завжди гуляли втрьох і харчі дівчатка приносили для усіх трьох. Коли Джеська і Донка занадто захоплювалася грою і починали вже серйозно гризтися, мама розбороняла рідну доньку з її названою сестричкою. Донка кудись зникла за тиждень до того, коли гицлі забрали Бейжу. Дівчатка ходили її шукати навіть до лісу і до Медової печери, де кажуть, хтось її бачив, але всі пошуки були марними.

Після того, як зникли з подвір’я Бейжа і Донка, Джеська стала єдиною улюбленицею дітей. Вона підросла і з дурного та примхливого цуценяти перетворилася на дуже веселу, лагідну і дужу мудру, як і всі двірняжки, псину.

Дорослі сучки в певні відомі періоди привертають кобелів і тоді на вулицях розпочинаються собачі весілля, деколи за участі десятків собак. Тоді кобелі приходять різні: і приблудні і домашні, між ними починається гризота, ті пси, які відчувають себе занадто слабкими для боротьби за природний відбір, взагалі оминають ці весілля десятою дорогою. Період, коли кобелі гризуться між собою не на життя, а на смерть, може видаватися небезпечним для людей, хоча і в цей період покусів людей майже не трапляється, собаки лише здебільшого грізно гарчать. До Джеськи дівчатка тоді майже не підходили.

Джеська, досить велика сучка, в три рази більша за Бейжу, народила лише одного—єдиного чорненького цуценятка. Це був якраз період лютих морозів у Львові і Джеська вирила собі доволі глибоку яму під балконом Марії Петрівни, куди ховалася зі своїм чадом. Дівчатка приносили цуценятка додому, але батьки не дозволяли залишити його, бо таким чином треба було брати і Джеську. Цуценятко за декілька днів померло, найімовірніше від холоду. Та ось настає весна і Джеська знову гуляє із псами, значить незабаром матиме поповнення.

P. S. Біля сусіднього будинку живе велика руда гарна сучка Аза, про яку теж піклуються діти з цього будинку і так напевно є в багатьох районах Львова. Деколи безпритульних псів люди використовують для нічної охорони кіосків і несанкціонованих автостоянок, таким чином даючи їм заробити на харчі. Проблема псячих бомжів залишається вічною проблемою і єдиний її позитив полягає у тому, що наші діти завдяки приблудним псам виховуються добрішими.                                                    

Leave a Comment

Filed under Uncategorized

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.